— Ну. ми-то знаємо, якнайкраще, яка швидкохідність цього судна! Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а щоб керувати машинами, потрібні механіки, з чого я роблю висновок, що… ми врятовані!
— Гм! — із сумнівом проказав Нед.
У цей момент, немов на підтвердження моїх слів, за кормою цього фантастичного судна почулося якесь шипіння. Очевидно, прийшли в рух лопаті гребного гвинта, і судно дало хід. Ми ледь устигли схопитися за невелике узвишшя в носовій частині, що виступало з води сантиметрів на вісімдесят. На щастя, судно йшло з помірною швидкістю.
— Поки цей поплавець тримається на поверхні, — бурчав Нед Ленд, — мені нічого заперечити. Але коли йому прийде фантазія пірнути, я не дам і двох доларів за свою шкіру!
Канадець міг би дати за неї іще менше. Треба було невідкладно починати переговори з людьми, що знаходилися в цьому плавучому механізмі. Я став обмацувати поверхню, відшукуючи який-небудь люк, отвір, яку-небудь «горловину», говорячи технічною мовою; але ряди заклепок, щільно пригнаних до країв сталевої обшивки, не залишали ніякої щілини.
Місяць зайшов за обрій, і ми опинилися в цілковитій темряві. Потрібно було очікувати світанку, щоб спробувати проникнути усередину підводного судна.
Отже, наше життя цілком залежало від примхи таємничих керманичів, що керували судном! Якби вони здумали пірнути під воду, ми б загинули! У противному разі я не сумнівався в можливості ввійти з ними в стосунки. І справді, якщо тільки вони не виробляли кисень хімічним способом, їм доводилося час від часу спливати на поверхню океану, щоб поновити запаси чистого повітря! А отже, мав бути якийсь отвір, через який повітря надходило усередину судна.
Марні були надії на допомогу капітана Фарагута! Ми йшли на захід із помірною швидкістю, не більше, я думаю, дванадцяти миль за годину. Лопаті гвинта розрізали воду з математичною рівномірністю, викидаючи час від часу в повітря цілі снопи фосфоресціюючих бризок.
Близько четвертої години ранку швидкість ходу зросла. Ми ледь утримувалися на полірованій поверхні судна, котре із запаморочливою швидкістю перетинало океанські хвилі, які несамовито хльоскали зусібіч. Добре, що Нед намацав якірне кільце, вправлене в сталеву обшивку! Ми поспішили міцніше за нього ухопитися.
Минула і ця довга ніч.
Мені важко відновити в пам’яті усе, що було пережито мною в ту ніч! Пам’ятаю, що інколи, коли шум вітру і гуркіт хвиль стихав, доносилися здалеку швидкі акорди, уривки мелодії. Що за таємниче підводне судно? Куди тримає воно шлях? Що за люди знаходяться в ньому? Що за дивовижний механічний двигун дозволяє йому розвивати таку скажену швидкість?
Розвиднілося. Ранковий туман огорнув нас своєю завісою. Але і туман розсіявся. Я хотів уже приступити до ретельного огляду верхньої частини корпусу, що виступала з води у вигляді горизонтального майданчика, як раптом відчув, що судно повільно занурюється у воду.
— Гей ви, дияволи! — заволав Нед Ленд, гупаючи ногами по металу обшивки. — Відчиняйте, та хутчіше! Горе-мореплавці!
Але важко було що-небудь почути через оглушливий шум гребного гвинта. На щастя, занурення в морські глибини припинилося.
Зсередини судна почувся брязкіт засувів. Піднялася кришка люка. Відтіля виглянув чолов’яга; він викрикнув якесь незрозуміле слово і миттєво зник.
Кілька хвилин потому з люка вийшли вісім дужих крем’язнів із непроникними лицями; вони мовчки потягли нас усередину свого грізного підводного, корабля.
Розділ восьмий
MOBILIS IN MOBILE[30]
Це безцеремонне викрадення здійснилося зі швидкістю блискавки. Ми буквально не встигли опам’ятатися. Не знаю, що відчували мої супутники, опинившись у плавучій в’язниці, але в мене мороз пробіг по шкірі. З ким ми мали справу? Безсумнівно, з піратами нової формації, що розбійничали на морях новим винайденим ними способом.
Ледь кришка вузького люка закрилася, я опинився в повній темряві. Очі, що звикли до денного світла, відмовлялися слугувати в цьому мороці. Я навпомацки йшов, ступаючи босими ногами по залізних сходинках. Слідом за мною вели Неда Ленда і Конселя. Унизу сходів знаходилися двері, що розчахнулися і, пропустивши нас, із дзенькотом зачинилися.
Ми залишилися самі. Куди ми потрапили? Що можна було сказати? Я уявити собі не міг, де ми знаходимося. Усе було занурено в морок. Морок був настільки повний, що навіть кілька хвилин потому не можна було вловити ні найменшого проблиску світла, мерехтіння якого відчувається найтемнішої ночі.