— Рятуйте! Рятуйте! Я тут! — кричав я, з усіх сил намагаючись пливти за «Авраамом Лінкольном».
Одяг мені страшенно заважав. Він став важким, прилип до мого тіла і сковував мої рухи. Я йшов на дно! Я задихався!..
— Рятуйте! — крикнув я ще раз, вже останній, бо рот залило водою. Я бився у воді, намагаючись втриматися на плаву, але безодня засмоктувала мене…
Раптом чиясь сильна рука схопила мене за комір і одним рвучким рухом витягнула на поверхню води. І я почув, так, я почув, як мені хтось просто у вухо сказав:
— Якщо пан професор знайде в собі сили зпертися на моє плече, йому буде легше пливти.
Я судомно схопив за руку вірного Конселя.
— Конселю, це ти?! — вигукнув я. — Ти!
— Я, — відповів Консель, — до послуг пана професора.
— Ти що, впав у воду разом зі мною?
— Зовсім ні. Але, перебуваючи на службі у пана професора, я супроводив його.
Він вважав це настільки правильним, що навіть не уявляв, що міг залишитися на борту!
— А що фрегат? — поцікавився я.
— Фрегат! — вигукнув Консель, перевертаючись на спину. — Я б не радив пану професору розраховувати на нього!
— Що ти таке кажеш? На що ж нам розраховувати?!
— Я не знаю… я чув, як вахтовий крикнув: «Гребний вал зламано!»
— Зламано?
— Так! Звірюка вивела його з ладу своїм бивнем. Для «Авраама Лінкольна» це легенька аварія, але для нас усіх — історія з сумним кінцем, адже фрегат втратив управління!
— То ми загинемо?!
— Може й так, — спокійно відповів Консель. — Проте не варто впадати у відчай, ми ще маємо в запасі декілька годин, а за декілька годин може багато чого статися!
Незворушність і холоднокровність Конселя підбадьорили мене. Я поплив щодуху. Але мокрий одяг сковував мене, немов свинцеві лати, я заледве тримався на воді. Консель помітив це.
— Чи не дозволить пан професор розрізати його верхній одяг? — запитав він.
Не дочікуючись відповіді, мій вірний слуга витягнув ніж, розпоров на мені одяг зверху донизу, і поки я підтримував його самого на воді, стягнув його з мене. Потім ми помінялися ролями, — і ось ми вже обидва звільнилися від одягу, тож пливти стало набагато легше. Та від цього наше становище не надто покращилося. Можливо, ніхто й не помітив, що ми щезли. А навіть якщо б і помітили, то чим могли допомогти, адже фрегат з такою поломкою не міг пливти проти вітру, шукаючи нас. Хоча ми могли розраховувати на шлюпки.
Консель розсудливо і спокійно обдумував уголос усі можливі варіанти порятунку і навіть склав план дій. Що за дивак! Флегматичний і байдужий до всього, він почувався у воді, мов риба!
Отже, єдиною надією на порятунок були шлюпки «Авраама Лінкольна». Тому наше завдання полягало в тому, аби якомога довше протриматися на воді. Економія енергії та сили — ось що було зараз найважливіше. Ми порадилися і вирішили діяти так: поки один із нас, схрестивши руки і витягнувши ноги, лежатиме на спині та відпочиватиме, другий пливтиме, підштовхуючи перед собою того, хто накопичує сили. Ми мінялися ролями приблизно через кожні десять хвилин. Так чергуючись, ми сподівалися протриматися на поверхні води декілька годин, або й до світанку!
Наміри хороші, тільки шансів мало! На щастя, людина так влаштована, що навіть на краю провалля не втрачає надії. До того ж нас було двоє. Якби хтось і дозволив собі в якийсь момент зневіритися, то просто не зміг би спокійно здатися — другий не дозволив би і заохочував до дії.
Зіткнення фрегата з нарвалом сталося близько одинадцятої години. Отже, нам треба було протриматися щонайменше вісім годин! Це завдання нам видавалося посильним для виконання за умови чергування. Море не завдавало клопоту — воно було спокійне, тож на плавання ми витрачали небагато сили.
Близько першої години ночі на мене враз навалилася непоборна втома. Судоми зводили мені руки й ноги. Тепер Консель мав виживати за двох! Пройшло небагато часу, як я почув, що він дихає важко й уривчасто. Стало ясно, що на довго його не вистачить.
— Покинь мене! Рятуйся! — наказував я йому.
— Покинути пана професора? Та нізащо! — відповідав Консель. — Сподіваюся, що я піду на дно першим.
У цю мить серпик місяця вигулькнув з-за чорних хмар, які вітер гнав на південь. Поверхня океану заблищала під місячним сяйвом. Стало якось веселіше, і до нас повернулися сили. Судоми припинилися, я полегшено зітхнув, підняв голову і кинув погляд на небосхил. Вдалині, на відстані п'яти миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки у полі зору!
Я хотів було покликати на допомогу. Та хіба могли мене почути з такої відстані! До того ж я навіть не міг розтулити напухлих губ. А Консель натужився і таки крикнув щосили: