— Рятуйте! Рятуйте нас!
Ми завмерли, очікуючи відповіді. Та що це? Шум у вухах від приливу крові до голови? Чи мені почулося, що на крик Конселя хтось відгукнувся?
— Ти щось чув? — пошепки запитав я.
— Чув! — впевнено відповів Консель і знову відчайдушно закричав.
Нам не почулося, людський голос справді відповідав на крик Конселя! Але ми не знали, хто відгукується. Можливо, якийсь сердега, що, як і ми, опинився у безкрайніх водах океану після того клятого зіткнення? А може, в це хотілося б більше вірити, нам подавали сигнали з рятівної шлюпки, якої просто не видно в пітьмі?
Консель зібрався з силами і, спершись на моє зведене судомою плече, наполовину висунувся з води, і одразу ж занурився по шию, знесилений.
— Ти щось бачив?
— Я бачив, — прошепотів він, — я… бачив… мовчімо краще, треба берегти сили!
Що ж він бачив? Чому не хоче сказати? Перше, що спало мені на думку, це морське страховисько. Може, він побачив його?! Тоді чий людський голос ми обидва чули?
Часи Іонів у череві китів минули!
Я так і не поновив сил, тож Консель підштовхував мене вперед перед собою. Він інколи піднімав голову і, дивлячись вдалину, кричав. На його крик відповідав голос, який ставав дедалі чутнішим, немов би наближався до нас.
Та я не міг розібрати, що то був за звук. Я втрачав сили, кінцівки німіли, а плече переставало бути надійною опорою. Я навіть не міг закрити рота, який застиг від судомного спазму, і захлинався солоною водою. Холод проймав до кісток, зуб на зуб не попадав. Я востаннє підняв голову і пішов на дно…
На щастя, я наткнувся на якийсь твердий предмет і затримався на ньому. Я відчув, як якась сила витягує мене на поверхню води, що мені дихається легше… і втратив свідомість.
Хтось розтирав моє тіло. Я розплющив очі й прошепотів:
— Конселю…
— Пан професор мене кликав?
Я навіть не мав сили зрадіти. І раптом при світлі місяця переді мною майнуло інше обличчя, і я впізнав його одразу.
— Неде! — вигукнув я.
— Власною персоною, пане! Як бачите, однієї премії мені замало! — сміючись, відповів канадець.
— Вас скинуло у воду, коли трусонуло фрегатом?
— Саме так! Та мені поталанило більше, ніж вам. Я майже одразу приземлився на плавучий острівець.
— На який ще острівець?
— Правильніше сказати, що я осідлав нашого друга нарвала!
— Ніяк не второпаю, що ви хочете сказати, Неде, — зізнався я.
— Ну розумієте, я одразу ж збагнув, чому мій гарпун не зміг пробити шкуру страховиська, а лише ковзнув по ній.
— То чому, Неде? Чо-му?
— А тому що це не жива шкура, а сталева броня!
Після цих слів до мене враз повернулася здатність тверезо мислити, оживилася пам'ять, і взагалі я прийшов до тями остаточно.
Так, останні слова канадця отверезили мене, я збагнув, що всі ми перебуваємо на спині цієї невразливої істоти… чи, стривайте, не істоти, а предмета? Я пойорзав по нашій опорі, спробував копнути її. Ніякої реакції. Я відчув, що тіло піді мною тверде, неподатливе і зовсім не схоже на м'яку живу масу тіла морського ссавця!
Гаразд, тоді тварина могла бути вкрита кістковим панциром, таким самим чи подібним до покриття черепа допотопних вимерлих істот. У такому разі цю жахливу тварину доцільно було б віднести до доісторичних плазунів, на зразок черепах чи крокодилів.
Та й це припущення не підходить. Чорна блискуча спина, на якій я лежав, була гладка, мов відполірована, а не луската. Під час удару вона видала металічний звук.
І тут мене осінило: те, що ми прийняли за тварину, страховисько, непізнане живе створіння, те, що загнало в глухий кут найсвітліші голови світу, розбурхало уяву моряків обох півкуль, виявилося ще більш неймовірним явищем — творінням людських рук!
Якби мені випала нагода констатувати факт існування найфантастичнішої, ба навіть напівміфічної тварини, а хоч би й кентавра, я все ж не був би здивований настільки, як у той момент прозріння. Немає нічого дивного у тому, що природа творить чудеса, але побачити на власні очі щось чудесне, надприродне, до того ж створене людським генієм, — тут є над чим замислитися!
Та хіба до роздумів, коли ти лежиш на поверхні небаченого підводного судна?! Корпус його нагадував велетенську рибу, лише сталеву. Нед Ленд, який провів тут більше часу, ніж ми, уже сформував свою думку про це. У нас не було підстав із ним не погоджуватися.
Я почав міркувати вголос.
— Якщо це і справді судно, то повинні бути машини, які рухають ним, і люди, які управляють цією машинерією.