Розділ восьмий
Mobilis in mobile[23]
Все відбулося миттєво і безцеремонно. Ми, звісно, хотіли потрапити до середини, проте нас туди не запросили, а затягли силоміць! Ми й бровою не встигли повести. Не знаю, що відчули мої супутники, опинившись у пливучій герметично запаяній тюрмі, а в мене мурашки пробігли по шкірі. Хто це такі?! Певен, що це пірати нового покоління, вони просто вдосконалили свої методи і засоби дебоширства на морі.
Щойно віко люка зачинилося, ми опинилися в цілковитій темряві. Наші очі звикли до денного світла, і такий разючий контраст був їм не на користь, я, наприклад, нічого не бачив. Я навпомацки йшов туди, куди мене підштовхувала невидима рука, ступав босоніж залізними східцями. За мною вели Неда і Конселя. Там, де сходи закінчувалися, були двері, їх відчинили лише для того, щоб впустити нас, а потім швидко зачинили. Щось голосно цокнуло, і стало тихо.
Нас залишили самих. Куди це ми потрапили? Чим тут можна собі зарадити? Я не уявляв, де ми перебуваємо. Там було темно, хоч в око стрель. Темінь була настільки густою, що навіть через декілька хвилин ми не помітили найменшого просвітку. Такого я ще не відчував ніколи, адже навіть у найтемнішу ніч можна напружити зір і побачити бодай щось, а тут — ні-чо-го!
Нед Ленд, найбільш запальний із нашої трійці, дав волю гніву. Він ненавидів, коли з ним поводяться грубо, та й кому таке буде до вподоби.
— Чортяки кляті! — ревів гарпунер. — Своєю гостинністю вони переплюнули навіть первісних дикунів! Бракує тільки, щоб вони виявилися людожерами-кровопивцями! Після такого брутального прийому мене не здивує навіть це! Але я відразу скажу: добровільно не здамся, бо я не м'ясо, я — людина!
— Годі вам, друже Неде, годі! — заспокоював його незворушний Консель. — Не гарячкуйте. Ми ж іще не на пательні.
— Ще не на пательні! Але вже у клітці, і хтось за цими стінами вже гострить на нас ножі. Та дарма… нічого, що тут темно, як під землею. Для того щоб пустити у хід мій «Bowie knife»,[24] багато світла не треба. Добре, що він зі мною. Хай лише спробує хтось із цих бандитів наблизитися до мене!
— Припиніть, Неде! — звернувся я до гарпунера. — Не ставте нас у незручне становище своєю запальністю. Ви впевнені, що нас не підслуховують? Насамперед треба спробувати з'ясувати, де нас замкнули!
І я навпомацки пішов уперед. Ступивши п'ять кроків, я вперся руками в стіну, обшиту листовим залізом. Далі я рухався уздовж стіни і наткнувся на дерев'яний стіл, навколо якого стояло декілька лавочок. Підлога нашої камери була покрита товстою циновкою, що заглушувала кроки. На стінах я не намацав нічого схожого на вікна чи двері. Консель пішов у протилежний бік, тож скоро ми зіткнулися лобами, порозтирали їх, щоб не було ґулі, і вийшли на середину камери. Ми прикинули, що завдовжки вона була близько двадцяти футів, а завширшки — не більше десяти. Що ж до висоти, то навіть рослий Нед Ленд не зміг дотягнутися рукою до стелі.
Минуло з півгодини, та за цей час нічого не відбулося. І раптом наші очі, які за цей час трохи призвичаїлися до темряви, осліпило яскраве світло. Наша тюрма несподівано залилася світлом такої яскравості, що я мимоволі примружився. Коли ж розплющив очі, то відразу впізнав те сліпуче білясте світло, яке заливало тієї страшної ночі весь простір довкола підводного човна, світло, яке ми помилково прийняли за чудесне явище люмінесценції морських організмів! Це світло випромінювала електрична арматура у формі півкола, вмонтованого у стелю каюти. «Fiat Lux»,[25] — подумав я.
— Нарешті світло! — радісно вигукнув Нед Ленд, стоячи в оборонній позі з ножем у руці.
— Так, але, на жаль, становище наше від цього не прояснилося, — відповів я.
— Раджу панові професору запастися терпінням, — промовив розсудливий Консель. — Зате тепер ми можемо оглянути свою камеру.
Ми побачили лише голі стіни, стіл і п'ять лавочок. Навіть не змогли визначити, в якій стіні заховані потайні двері, вони, вочевидь, зачинялися герметично. Зовні до нас не долинало жодного звуку. Здавалося, що ми єдині живі істоти на цьому судні. Ми навіть не знали, чи пливемо на поверхні океану, чи занурилися у глибинні води.
Але ж недаремно засвітилася куля! У мене в душі зажевріла надія, що екіпаж направить дипломата для переговорів з нами. Якщо б нас хотіли згноїти, то не скрашували б наш передсмертний час світлом.
І я не помилився. Невдовзі почувся ляскіт засувів, двері відчинилися і до камери увійшло двоє чоловіків.