— Це так на вас схоже, Конселю! — кричав нетерплячий канадець. — Ваша жовч не розливається намарно. Ви бережете свої нерви! Ви шляхетний і благородний настільки, що можете бути вдячним хоча б за те, що вас не з'їли. А те, що нас не годують, ви вважаєте лише маленькою неприємністю. Та ви радше помрете з голоду, ніж будете скаржитися!
— А що зміниться від того, що я кричатиму і скаржитимусь? — резонно зауважив Консель.
— Що зміниться? А те, що бодай легше стане! А якщо ці пірати — я називаю їх «піратами» лише з поваги до пана професора, насправді ж я вважаю їх людожерами — якщо ці пірати думають, що я дозволю тримати себе в клітці, де я задихаюся, і що це їм це так мине, і що вони не почують лайливих слів, які я полюбляю вживати, коли мене розлютити… то вони помиляються! Шановний пане Аронаксе, скажіть відверто, скільки ще, на вашу думку, вони протримають нас у цьому залізному ящику?
— Відверто кажучи, про це мені відомо не більше, ніж вам, друже!
— І все-таки, як ви гадаєте, скільки? — наполягав на відповіді гарпунер.
— Я міркував над цим. Варіантів є декілька. Випадок дозволив нам відкрити важливу таємницю, хоч і не до кінця. Якщо екіпаж зацікавлений у збереженні цієї таємниці настільки, що вона дорожча за життя трьох людей, то нам загрожує страшна небезпека. Якщо все простіше, і ніякої таємниці немає, і вони налаштовані миролюбно, то за першої ж нагоди ці люди повернуть нас.
— Можливо навіть, що нас зарахують до судової команди, — припустив Консель, — і триматимуть доти…
— …поки, — закінчив припущення Конселя по-своєму Нед Ленд, — поки якийсь фрегат, потужніший за «Авраама Лінкольна», не захопить це розбійницьке кодло та не відправить на шибеницю весь екіпаж і нас разом із ним.
— Ви мислите логічно, пане Ленд, — зауважив я. — Але, наскільки мені відомо, до нас ще не зверталися з жодними пропозиціями. Не варто наосліп планувати майбутнє. Повторюю ще раз: проблеми слід вирішувати по мірі їх виникнення. Мусимо чекати. І не треба нічого робити, коли робити нічого!
— А я не згоден, — заявив гарпунер. — Навпаки, не можна просто сидіти і чекати їхньої милості. Треба щось робити!
— Наприклад що, пане Ленд?
— Утікати!
— Знаєте, навіть з наземної тюрми не так-то просто втекти. Що вже й казати про підводну? Це немислимо! Куди втікати?
— Ану, друже Неде, — дошкульно звернувся до гарпунера Консель, — цікаво послухати вашої думки. Я відмовляюся вірити, що американець дозволить комусь іншому сказати останнє слово у суперечці!
Присоромлений Нед Ленд замовк. Втеча за тих умов, в яких ми опинилися, була просто неможливою. Але Нед Ленд не просто мовчав, він обдумував достойну відповідь, і вона була гідною канадця, який є наполовину французом:
— То ви хочете сказати, пане Аронаксе, що не здогадуєтеся, як належить діяти людині, коли вона не може вирватися з тюремних стін?
— Чесно? Й гадки не маю, друже!
— Та це ж так просто! Треба стати там господарем!
— Ще б пак. Ніхто ж не проти! Тільки як це зробити? — поцікавився Консель.
— Для початку потрібно позбутися всіх тюремників, стражів і наглядачів, — серйозно відповів Нед Ленд.
Його рішучість мене лякала.
— Ну годі, Неде Ленде! — сказав я. — Невже ви справді надумали захопити це судно?
— Цілком серйозно! — однозначно відповів гарпунер.
— Дурнувата затія!
— Чому ж, пане Аронаксе? Треба лише дочекатися слушного моменту. Він обов'язково трапиться, а якщо так, то чому б нам не скористатися ситуацією? Припустімо, що на цьому поплавку є два десятки осіб. То невже два французи і один канадець спасують перед ними!
Я не заперечував проти того, щоб Нед говорив на подібні диверсійні теми, бо тепер знав напевно, що господарі судна не зрозуміють нас, навіть якби й підслуховували. Однак вважав, що найкраще було не вступати в суперечку з гарпунером, одержимим новою авантюрною ідеєю. Тому я обмежився дипломатичною відмовкою.
— Якщо випаде слушна нагода, пане Ленд, ми повернемося до цієї теми, — сказав я. — Але поки що нам не завадило б запастися терпінням. Виношуючи подібні плани, потрібно діяти обережно, а ви своєю запальною вдачею видаєте себе! Обіцяйте мені, що враховуватимете наше становище і зумієте опанувати свою лють.
— Обіцяю, пане професоре, — неохоче відповів Нед Ленд. — Я наберу в рот води і мовчатиму, жодним чином себе не видам, навіть якщо вони й не будуть годувати нас належним чином!
— Ви дали слово, Неде, пам'ятайте про це, — закріпив я досягнутий результат.
На цьому розмову було закінчено, і кожен з нас замислився про своє.