Выбрать главу

— Тьху, чорт! — сказав Нед.

— Одже, шановний гарпунере, якщо хребетне довжиною в кілька сот метрів і неабияких розмірів може триматися в таких глибинах, значить, мільйони квадратних сантиметрів його поверхні зазнають тиску багатьох мільярдів кілограмів. Якою ж мускульною силою повинна, володіти тварина і яка повинна бути опірність її організму, щоб витримувати такий тиск!

— Треба думати, — відповідав Нед Ленд, — що па ньому обшивка з листового заліза у вісім дюймів завтовшки, як на броненосних фрегатах!

— Мабуть, що так, Неде. І подумайте, якої руйнації може завдати подібна маса, ринувшись зі швидкістю кур’єрського потяга на корпус корабля!

— Да-а... точно... може бути... — відповідав канадець, збентежений цифровими викладками, але все-таки ще не бажав здаватися.

— Ну, перекопалися ви чи ні?

— В одному ви переконали мене, пане натуралісте, що, коли подібні тварини'існують у морських глибинах, треба думати, вони і справді дивовижно сильні, як ви говорите.

— Але якби вони не існували, уперта ви людина, то чим ви поясните випадок із пароплавом «Шотландія»?

-- А тим... — сказав Нед нерішуче.

— Ну-ну, кажіть!

— А тим... що все це брехня!' — відповів Нед, несвідомо повторюючи знамениту відповідь Араго.

Але відповідь ця доводила лише упертість гарпунера і нічого більше. У той день я залишив його в спокої. Подія з пароплавом «Шотландія» не підлягала ні найменшому сумніву. Пробоїна була настільки ґрунтовна, що її довелося довго залатувати, і я не думаю, що'були потрібні докази більш переконливі. Не могла ж пробоїна виникнути сама собою; а оскільки будь-яка думка про можливості удару об підводний риф або який-небудь китобійний снаряд виключалася, усе приписувалося пробивній силі тварини. ' .

Отже, на підставі міркувань, викладених вище, я відносив тварину до підтипу хребетних, класу ссавців, до загону китоподібних. Що ж стосується сімейства, що ж стосується роду, виду, до якого його належало віднести, це з’ясується тільки згодом. Щоб розв’язати це питання, потрібно було зробити розтин невідомого чудовиська, та спершу треба було його виловити, а щоб виловити, треба було його загарпунити; — це було справою Неда Лен-да, — щоб загарпунити, слід було його вистежити, — а це було справою всього екіпажу, — а щоб його вистежити, треба було його зустріти, — а це вже залежало від випадку!

Глава п’ята НАВМАННЯ!

Спочатку плавання «Авраама Лінкольна» протікало одноманітно. Тільки одного разу випало Неду Лепду виявити свою дивовижну вправність, що здобула йому загальну повагу.

Тридцятого червня, на широті Фолклендських островів, фрегат зустрівся з американським китобійним судном «Мопрое»; але виявилося, що там нічого пе чули про нарвала. Капітан китобійного судна, довідавшись, що на борту «Авраама Лінкольна» знаходиться Нед Ленд, звернувся до нього з проханням допомогти їм загарпунити кита, якого вони вистежили в тутешніх водах. Капітану Фарагуту захотілося побачити Неда Ленда в ділі, отож він дозволив гарпунеру перейти на борт «Мопрое». Полювання склалося вдало для нашого канадця. Замість одного кита він загарпунив двох: одного уклав на місці, поціливши гарпуном у саме серце, за іншим довелося полювати кілька хвилин!

Отож я не поручуся за життя тварини, якщо їй випаде мати справу з гарпунером Недом Лендом!

Ми пройшли з великою швидкістю повз південно-східний берег Південної Америки, і 3 липня, на довготі .мису Дів, були, нарешті, коло входу в Магелланову протоку. Але капітан Фарагут пе побажав входити в цю звивисту протоку і взяв курс на мис Горн.

Екіпаж одностайно схвалив рішення капітана. І справді, чи можливо було зустріти нарвала в цьому вузькому проході? Більшість матросів були переконані, що чудовисько «занадто товсте, щоб запливти в таку щілину».

Шостого липня, близько трьох годин пополудні, «Авраам Лінкольн» обігнув у п’ятнадцятьох милях на південь той відокремлений острів, ту скелю на краю Південної Америки, що її голландські моряки назвали на честь свого рідного міста мисом Горн. Обігнувши мис Горн, ми взяли курс на північний захід, і наступного ранку гвинт фрегата розсікав води Тихого океану.

«Дивися в обидва! Дивися в обидва!» — говорили один одному матроси «Авраама Лінкольна».