Настала реакція. Зневіра викликала занепад духу, відкрила дорогу невір’ю. Збудження, яке панувало на борту, заступило інше почуття: на одну третину це було почуття сорому, па дві третини — почуття злості. «Пошитися в дурні», ганяючися за химерою, — от що особливо лютило! Купа доказів, нагромаджена протягом року, звалилася, і кожен поспішав надолужити даремно згаяні години сну і відпочинку!
З мінливістю, властивою людям, команда з одних крайнощів кидалася в інші. Найгарячіші прихильники експедиції, на лихо, стали найлютішими супротивниками ЇЇ. Занепалий настрій охопив увесь корабель, починаючи від кубрика18 до кают-компанії, і, якби ие дивовижна затятість капітана Фарагута, фрегат, безсумнівно, повернув би носом до півдня.
Одначе даремні пошуки не могли продовжуватися нескінченно. Екіпажеві «Авраама Лінкольна» ие випадало звинувачувати себе за невдачу, він зробив усе, то тільки від нього залежало. Ніколи ще матроси американського флоту ие виявляли такого терпіння і ретельності. Вони були не винні, що експедиція не мала успіху. Залишалося якнайскоріше повернутися па батьківщину.
Заява в цьому дусі була зроблена капітану. Капітан стояв на своєму. Матроси не приховували свого невдоволення, і дисципліна па судні занепала. Я не хо.чу сказати, що на борту почався бунт, але все-таки після нетривалого опору капітан Фараіуг, як колись Колумб,' змушений був просити три дні відстрочки. Якщо протягом трьох днів чудовисько ие буде виявлено, керманич покладе кермо иа борт, і «Авраам Лінкольн» спрямує свій біг убік європейських морів.
Обіцянка була дана 2 листопада. Настрій команди відразу піднявся. З повою енергією люди вдивлялися в океанські води. Кожен хотів кинути останній погляд на море в надії па успіх. Підзорні труби знову пішли в хід. Це був останній урочистий виклик гіган-ту-парвалу, і чудовисько ие мало причини ухилитися від вимоги «стати перед судом»!
Два дні спливло. «Авраам Лінкольн» ішов під малими парами. Команда вигадувала тисячу способів, щоб привернути увагу тварини або «розворушити» її, па той випадок, якщо вона знаходиться в тутешніх водах. Величезні шматки сала, прив’язані до мотузок, теребепилися за кормою19, — треба сказати, иа превелике задоволення акул! «Авраам Лінкольн» лежав у дрейфі, а довкола нього шлюпки борознили море у всіх напрямках, не залишаючи без уваги жодної крапки на його поверхні. Настав вечір 4 листопада, а підводна таємниця так і залишалася таємницею!
Опівдні 5 листопада минав зазначений термін. З останнім ударом годинника капітан Фарагут, вірний своєму слову, мав віддати наказ повернути иа південний схід і залишити води північної частини Тихого океану.
Фрегат перебував тоді під ЗГ15' північної широти і 136°42' східної довготи. Японські береги були менше аніж за двісті миль під вітром. Настала ніч. Пробило восьму годину. Густі хмари заволокли серп місяця, що вступив у свою першу чверть. Легкими хвилями розбігалася вода з-під форштевня фрегата.
Я стояв на бакові, обіпершись па поручні штирборту20. Консель, що знаходився поруч, дивився прямо перед собою. Матроси, піднявшись па ванти, спостерігали за обрієм, що усе звужувався у вечірніх сутінках. Офіцери, приставивши до очей нічні біноклі, обнишпорювали води, огорнені передвечірньою імлою. Де-не-де місячний промінь, прорвавшись крізь хмари, кидав срібні зблиски на темпу поверхню океану. Але надходили хмари, і срібний слід гаснув у мороці.
Позираючи иа Конселя, я вирішив, що вперше за весь цей час він піддався загальному настрою. Так принаймні мені здавалося. Можливо, що вперше в житті нерви його напружилися під впливом цікавості.
— Ну, Конселю, — сказав я, — востаннє випадає пагода заробити дві тисячі доларів!
— З дозволу пана професора, скажу, — зауважив Консель, —
що я ніколи не розраховував па цю премію. І якби уряд Сполучених Штатів пообіцяв ие дві тисячі доларів, а сто, він не втратив би ні копійки! ■
— Ти правий, Конселю. Дурна витівка! І ми вчинили легковажно, вплутавшись у цю справу. Скільки часу змарновано! Скільки даремних хвилювань! Ще півроку тому ми могли б повернутися до Франції...
— У квартирку папа професора, — підхопив Консель, — при Паризькому музеї! І я б уже класифікував викопні зразки з колекції папа професора! Бабіруса, вивезена паном професором, сиділа б тепер у клітці в Ботанічному саду і приохочувала до себе цікавих із усіх кіпців столиці!
— Усе це так і було б, Конселю! І, уявляю, як з пас будуть сміятися! '