— Або зарахує нас у суднову команду, — сказав Консель, — і буде тримати...
— Доти, — закінчив Нед Ленд, — доки який-пебудь фрегат, більш швидкохідний або більш щасливий, аніж «Авраам Лінкольн», не захопить це розбійницьке гніздо і ие повісить весь екіпаж і нас разом з ним на реї.
— Досить резонно, містере Ленд, — помітив я. — Але, як мені відомо, ніхто ще ие робив нам яких-небудь пропозицій. Тому даремно будувати плани па майбутнє. Повторюю, потрібно виждати час, потрібно діяти відповідно до обставин; і не слід нічого робити, оскільки робити нічого!
— Навпаки, пане професоре, — відповів гарпунер, що не бажав здаватися, — потрібно щось робити!
— Але що ж саме, містере Лепде?
— Тікати!
— Тікати з «земної» в’язниці і то досить важко, але тікати з підводної в’язниці і зовсім, по-моєму, немислимо.
— Е, друже Ленд, — звернувся до нього Консель, — що ви скажете у відповідь иа зауваження папа професора? Я не повірю, щоб американець поліз у кишеню за словом!
Гарпунер, явно збентежений, мовчав. Втеча в тих умовах, у які поставив нас випадок, була зовсім неможлива. Але недаремно канадець наполовину француз, і Нед Ленд довів це своєю відповіддю.
— Отже, папе Аронаксе, — сказав він після короткого роздуму, — ви пе здогадуєтеся, що має робити людина, якщо вона пе може вирватися із в’язниці?
— Не здогадуюся, мій друже!
— А дуже просто! Вона улаштовується там по-хазяйськи.
— Ще б пак! — сказав Консель. — Куди приємніше облаштову-ватися усередині плавучої в’язниці, аніж опинитися поза її стінами!
— Але колись потрібно викинути геть усіх тюремників, ключників, стражників! — додав Нед Ленд.
— Годі, Неде! Невже ви серйозно думаєте захопити у свої руки судно?
— Цілком серйозно, — відповів гарпунер.
— Марна затія!
— Чому ж, папе? Хіба ие може випасти зручна нагода? А раз так, я ие бачу причини нею не скористатися. Коли на цьому поплавку не більше двадцяти чоловік екіпажу, невже вони змусять відступити двох французів і одного канадця!
Розумніше було обійти мовчанням фантазерство гарпунера і не встрявати з ним у суперечку. Тому я обмежився дипломатичним застереженням.
— ІІри нагоді, містере Ленд, ми повернемося до цієї теми, — сказав я. — Але прошу вас запастися терпінням. Отут треба діяти обережно, а ви своєю запальністю тільки всю справу зіпсуєте! Обіцяйте мені рахуватися з нашим становищем і ие впадати у гнів.
— Обіцяю, пане професоре, — відповідав Нед Ленд ие дуже вдоволено. — У рот води наберу, ие зраджу себе жодним порухом, нехай навіть пе будуть годувати, як нам того хотілося б!
— Ви дали слово, Неде, — сказав я канадцю.
Розмова на цьому скінчилася, і кожен з нас заглибився у свої думки.
Треба зізнатися, що всупереч гарпунеру, сповненому райдужних надій, я не мав ніяких ілюзій. Я не вірив у щасливий випадок, па який покладався Нед Ленд. Судячи з того, як мистецьки маневрував підводний корабель, па борту мав знаходитися солідний екіпаж; і, отже, вступивши в боротьбу, ми зіштовхнулися б із сильним супротивником. Притому, щоб діяти, потрібно бути вільними, а ми сиділи взаперті! Я ие уявляв собі, яким побитом можна втекти з цього сталевого каземату із герметичними затворами. І якщо командир зберігає в таємниці існування свого підводного корабля, — що було цілком імовірно, — він ие дозволить нам розгулювати на борту судна. Як він чинитиме з нами? Чи прирече па смерть, чи висадить колись па безлюдний острів? Ми були в його владі. Усі мої домисли, як мені здавалося, однаково були близькі до істини, і потрібно бути Недом Лендом, щоб сподіватися вирватися па волю. Утім, знаючи схильність канадця до нав’язливих ідей, я розумів, що чим більше він буде роздумувати, тим більше буде озлоблятися. Я вже відчував, що прокльони застряють у його горлянці, що в його рухах відчувається ледь стримувана лють. Він підхоплювався, метався, як дикий звір у клітці, гатив у стіну і ногою і кулаками. Час минав, голод давався взнаки, а стюард ие показувався. Нашим хазяїнам, якщо у них дійсно були щодо пас добрі наміри, пе личило б так надовго залишати без уваги потерпілих від аварії корабля!
Неда Ленда від голоду мучили спазми у шлунку, і вій усе більше вибухав люттю; я починав уже побоюватися з його боку, попри дане ним слово, вибухів гніву при появі когось із команди судна.
Спливло ще дві години. Гнів Неда Ленда усе наростав. Канадець гукав, волав, але марно., Глухі були залізні стіни. Не чутно було ні найменшого шуму иа судні, начебто усе там вимерло. Не відчувалося легкого дрижання корпусу при обертанні гвинта. Судно, без сумніву, стояло на місці. Занурившись у морську глибінь, воно не належало більше землі. Безгоміння це було жахливе.