Ми були полишені всіма, замкнені в стінах каземату. Я страшився думати про. те, як довго може тривати наше ув’язнення. Проблиск надії, що спалахнув було при побаченні з капіталом, потроху згас. Ласкавий погляд цієї людини, печать великодушності на його обличчі, шляхетність постави — усе згладилось у моїй пам’яті. Я уявляв собі цього таємничого незнайомця таким, яким він, певне, і був: невблаганним, жорстокосердим. Він, вочевидь, поставив себе вище людяності, став недоступний почуттю жалості, зробився непримиренним ворогом собі подібних, котрим він заприсягся у вічній ненависті!
Але невже ця людина дасть нам загинути в стінах тісної темниці? Полишить пас у владі страшних мук, па які прирікає жорстокий голод? Жахлива думка опанувала моєю свідомістю, а уява згущувала барви. Розпач охопив мене. Консель був спокійний. Нед Ленд шаленів.
Раптом іззовні почувся шум. Чиїсь кроки гулко лупали по металевих плитах. Засуви верескнули, двері відчинилися, увійшов стюард.
Перш ніж я встиг зробити рух, щоб утримати канадця, він кииувся на бідолаху, повалив його на підлогу, схопив за горло. Стюард задихався в його могутніх руках.
Консель намагався було вирвати з рук гарпунера його жертву, а я вже готовий був допомогти йому — і раптом так і завмер иа місці зачувши сказане по-французькому:
— Заспокойтеся, містере Ленд, і ви, пане професоре! Звольте вислухати мене!
Це був капітан корабля.
Нед Ленд хутко підхопився на ноги. Стюард, ледве пе задушений, негайно ж, за знаком свого папа, похитуючись, вийшов з каюти; і самовладання капітана було таке, що ця людина жодним жестом не виявила своєї злості проти канадця. Консель, і той, здавалося, трохи сторопів від несподіванки. І усі втрьох ми мовчки очікували розв’язки цієї сцени.
Капітан, обіпершись об край столу, схрестивши руки иа грудях, уважно дивився иа пас. Чи вагався він вступити з нами в перемови? Чи шкодував, що в нього вирвалося кілька французьких фраз? Цілком можливо.
Кілька секунд тривало мовчання, і ніхто з нас ие наважувався його'порушити. .
— Добродії, — сказав, нарешті, капітан спокійним і проникливим голосом, — я вільно володію французькою, англійською, німецькою і латиною.
Я міг би відразу ж порозумітися з вами, але я хотів спершу простежити ваші дії і потім вирішити, як мені до вас поставитися. Усе, що ви розповіли про себе, і разом і поодинці, цілком збігалося; і я переконався, що ви дійсно ті особи, за яких ви себе видаєте. Я знаю тепер, що випадок звів мене з паном П’єром Аронаксом, професором природничих наук при Паризькому музеї, відрядженим за кордон з науковою місією; я знаю, що супутники пана професора — його слуга Консель і канадець Нед Ленд, гарпунер із фрегата «Авраам Лінкольн», що ' входить до складу військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.
Я уклонився на знак згоди; Капітан ие звертався до мене із запитанням. Отже, відповіді не було потрібно. Він говорив фран-
цузькоЮ зовсім вільно. Вимова його була бездоганною, слова точні, манера говорити чарівна.
Потім він сказав:
— Ви, безсумнівно, вважали, що наша повторна зустріч могла б відбутися трохи раніше. Але я став у тупик, довідавшись, хто ви такий, пане! Я довго пе міг дійти певного рішення. Прикрі обставини звели вас із людиною, що порвала з суспільством! Ви порушили мій спокій...
— Мимоволі, — сказав я.
— Мимоволі? — повторив невідомий, трохи підвищивши голос. — Невже «Авраам Лінкольн» мимохіть полював за мною у всіх морях? Невже ви мимоволі пустилися в плавання на борту цього фрегата? Невже ваші снаряди ненароком влучили в корпус мого судна? Невже містер Нед Леид знехотя метнув у мене острогою?
Стримане роздратування відчувалося в словах капітана. Але на всі його докори в мене була зовсім природна відповідь.
— Пане, — сказав я, — до вас, звичайно, не долинали чутки, що ходили в Америці і Європі в зв’язку з вашим судном. Ви пе знаєте, який відгук суспільної думки на обох материках мали аварії при зіткненні військових кораблів з вашим підводним судном! Я не етапу стомлювати вашу увагу переліком усіх припущень, які намагалися пояснити непоясненне явище, що становило вашу таємницю. Але знайте, що, переслідуючи вас до найвіддале-ніших морів Тихого океану, «Авраам Лінкольн» вважав, що він полює за якимсь морським чудовиськом, знищити яке він зобов’язаний будь-що-будь!