Легка усмішка ковзнула по губах капітана.
— Пане Аронаксе, — сказав він більш спокійним топом, — чи візьмете ви па себе сміливість стверджувати, що ваш фрегат ие став би переслідувати й обстрілювати підводне судно з такою ж енергією, як переслідував морське чудовисько?
Питання капітана знітило мене. Я знав, що командир фрегата, капітан Фарагут, звичайно, не став би роздумувати. Він вважав би своїм обов’язком знищити підводне судію так само, як і дивовижного нарвала.
— Отже, ви повинні погодитися, пане, — продовжував невідомий, — що я маю право поставитися до вас, як до моїх ворогів.
Я знову нічого не відповів із тієї ж причини.
— Я довго вагався, — говорив капітан. — Ніщо пе зобов’язувало мене бути з вами гостинним. У мене не було б нині причини зустрічатися з вами, якби я вирішив позбутися вас. Я міг би, висадивши вас на палубу мого судна, що послужило вам притулком, опуститися в морські глибини і забути про ваше існування! Хіба я був не вправі так чинити?
— Дикун був би вправі чинити так, але пе цивілізована людина! — заперечив я.
— Папе професоре, — втрутився із жвавістю капітан, — я зовсім не з тих людей, яких ви іменуєте цивілізованими! Я порвав усякі зв’язки із суспільством! На те в мене були вагомі причини. А наскільки причини були ґрунтовні, судити можу лише я один! Я не корюся законам цього суспільства і прошу вас ніколи на них не посилатися!
Усе було сказано. Гнівний і презирливий був погляд невідомого. І в мене майнув здогад, що в минулому цієї людини схована страшна таємниця. Недаремно він поставив себе поза суспільними законами, недаремно зник за межами досяжності, здобувши незалежність і волю в повному значенні цього слова! Хто наважиться переслідувати його в морських безоднях, якщо і на поверхні океану він припиняв усяку спробу вступити з ним у бій? Яке судно вистоїть проти цього підводного монстра? Яка броня витримає удар його тарана? Ніхто з людей ие міг від нього зажадати звіту в його діях! Бог, якщо вій вірив у нього, совість, якщо він ще не втратив її, були його єдиними суддями.
Усі ці думки промайнули в моїй голові, поки ця загадкова людина, заглибившись у себе, зберігала мовчання. Я дивився на нього з жахом і цікавістю; так, мабуть, Едіп30 дивився на сфінкса31!
Капітан увірвав, нарешті, томливе мовчання.
— Отже, я вагався, — сказав він. — Але, подумавши, вирішив, що свої інтереси можна зрештою поєднати з почуттям жалю, на яке має право всяка жива істота. Ви залишитеся на борту мого корабля, оскільки доля закинула вас сюди. Я надам вам свободу дій, утім, досить відносну; але натомість ви повинні викопати одну умову. Вашої обіцянки стримати своє слово цілком для мене досить.
— Я слухаю, папе, — відповів я. — Сподіваюся, що порядній людині не важко буде дотримати вашої умови!
— Певна річ! Отож: можливо, що деякі непередбачені обставини коли-небудь змусять мене віддалити вас на кілька годин або днів у ваші каюти без права виходити звідти. Не бажаючи вдаватися до насильства, я заздалегідь хочу заручитися вашою обіцянкою беззаперечно коритися мені в подібних випадках. У такий спосіб я знімаю з вас будь-яку відповідальність за все, що може статися. Ви будете позбавлені можливості бути свідками подій, у яких вам не належиться брати участь. Чи приймаєте мою умову?
Отже, на борту'підводного корабля вершаться справи, про які зовсім пе слід знати людям, що не поставили себе поза суспільними законами! З усіх несподіванок, що готувало мені майбутнє, остання була пе з найменших!
— Приймаємо, — відповів я. — Але дозвольте, пане, звернутися до вас, із питанням?
— Будь ласка.
— Ви сказали, що ми будемо користуватися свободою на борту вашого судна?
— Повного свободою.
— Я бажав би знати, що ви розумієте під цієто свободою?
— Ви можете вільно пересуватися в межах судна, оглядати його, спостерігати життя на борту, — за.винятком поодиноких випадків, — коротше кажучи, користуватися свободою нарівні зі мною і моїми товаришами.
Очевидно, ми говорили різними мовами.
— Вибачте, пане, але це воля в’язня в стінах темниці! Ми не можемо цим задовольнитися.
— Доведеться задовольнитися.
— Як? Ми повинні полишити будь-яку надію побачити батьківщину, друзів, родину? ‘
— Так! І разом з тим скинути із себе тяжке земне ярмо, що люди називають волею! Не так уже це обтяжливо, як ви думаєте!
— ІДо стосується мене, — закричав Нед Ленд, — я ніколи ие дам слова відмовитися від думки втекти звідси!
— Я і не прошу такого слова, містере Лепд, — холодно відповів