Моя лампа освітила скелет чудово розвиненої тварини, яку я вже знав.
— Не бійся, Бебі, — підбадьорював я ведмедицю. — Це вже не зашкодить тобі! Перед нами скелет, який лише вдруге трапляється людині. Перший і єдиний до цього часу екземпляр зберігається в паризькому музеї. Це той славний мозезавр (mosaesaurus), що його знайшов німецький учений Гофман у мастрихтській каменоломні й назвав тварину своїм ім'ям — мозезавр Гофмана. Та мастрихтський абат подав на Гофмана в суд, запевняючи, що знахідка є допотопною твариною і належить церкві. Довга суперечка закінчилася тим, що від ученого її забрали і передали попові. Бідний Гофман так зажурився, що незабаром помер. Коли французькі революційні війська обложили Мастрихт, то геологи й палеонтологи всього світу звернулися до французького генерала й благали його не стріляти в попівську хату, бо в ній зберігається мозезавр! Французи не стріляли. Але, зайнявши місто, зажадали контрибуції — мільйон франків, або захованого абатом скелета мозезавра. Абат, звичайно, віддав скелет. Чуєш, Бебі! Ця штука, що тепер лежить перед нами, варта мільйона! Якщо б ми могли доставити її до Парижа чи Берліна, то одержали б за неї стільки срібла, скільки вона сама важить. Але ми, якщо нам пощастить, повеземо цей скелет додому, в Будапешт, подаруємо його музею, та ще й будемо вдячні за те, що його приймуть і дадуть місце. І тоді, коли хтось захотів би бомбардувати Будапешт, вся Європа протестувала б проти такого вчинку в інтересах мозезавра. Ось яка могутня це тварина, Бебі!
Скелет лежав у довгій вузенькій печері, боки якої були викладені кристалами. Був то завдовжки в тринадцять метрів ящір, з величезною головою. Хребет ящера складався з ста тридцяти хребців, а будова його хвоста була гідна подиву. Хвіст стирчав вістрям догори, наче широка пила. Від ніг ящера залишилися тільки кістки, але в камені, котрий, певно, колись був м'яким, виднілися сліди ніг. По відбитках видно, що на ногах були ще й перетинки.
А зараз цей скарб — мій, тільки як забрати його з собою? На лихо, в цім лабіринті знову закрився шлях, і я мусив повернутися назад, щоб відшукати іншу дорогу.
Неоціненною виявилася для мене моя чотиринога приятелька Бебі. Вона не потребувала нитки Аріадни, щоб знайти правильний напрям у цьому підземному лабіринті, й керувалася своїм інстинктом. А він її ніколи не зраджував.
Наш новий прохід загородила величезна, наче справжній велетень, хелонія — черепаха з довгою, мов гадюка, шиєю.
З руїн третього, вузенького темного коридора виднілася чудернацька голова ігуанадона з довгою, витягнутою вперед м'язистою шиєю. Ця тварина, певно, була предком крокодила. Озброєна вона не лише страшними зубами, але й двома прямими рогами на лобі.
Те, що я побачив у підземеллі, скидалося на справжній музей.
В сланцьових плитах виднілися відбитки листя, дерев, цілих гілляк, залишки прадавніх жуків, метеликів, рибин і птахів, летючих ящірок тощо. Хто зібрав оцю багату й різноманітну колекцію? Тут і жителі суші, і прісних вод, і морських глибин, тварини, що літали в повітрі, і наземні рослини.
Слюдистий сланець часто ховає в собі й дорогоцінні метали. Не раз я натрапляв на багаті срібні жили та пасма чистого срібла, а на одному місці між чорним камінням блищали чудові самородки щирого золота. Та я кинув тут і золото і срібло!
Я шукав повітря й води!
Печера гірського кришталю
В шарі слюдистого сланцю води не знайдеш. А в моїй флязі води лишилося всього тільки на кілька днів. Я не розраховував на таку довгу мандрівку і захопив з собою тільки дванадцять літрів води, та й ту напочатку не дуже беріг.
Та й звідки візьметься тут джерело? Хіба можливі тут опади? Наді мною царство вічного льоду. Там не виникнуть джерела, не впаде дощ, бо той лід ніколи не тане. Однак я все ж сподівався, що воду знайду. Якщо теплота мідної копальні розтопила стовпи льодової печери, то може трапитися і так, що жар новоутвореного базальту розігріє цілу гору, на її схилах розтане крига, і вода десь, певно, просмокчеться крізь скелі.
Тільки на це я, власне, і сподівався. До льодової печери я вже не міг повернутися, щоб поповнити свої запаси води, бо на моєму шляху постав базальтовий грот. А в тому гроті така спека, що через нього не пройти. Однак я не можу чекати, поки повітря суміжних печер змішається з гарячим повітрям і в усіх шарах стане більш-менш стерпним для людини. Хто знає, коли це буде? Я мушу йти вперед!