Перелякана кит-самка подалася в сховище, але хижак помчав за нею через тунелі в скелях і через печери льодових гір. Тепер вони зустрілися в цьому озері, борючись не на життя, а на смерть. Кит від страху хропів, сопів, видував пару з ніздрів. Він зайняв зручне для боротьби місце — велику голову сховав у вузеньку бухту, до якої ворог не мав доступу. Єдиним засобом захисту кита є його хвіст. Правда, цей хвіст — страшенна зброя. Китолови розповідають, скільки всякого лиха може заподіяти кит своїм хвостом. Підкине шлюпку разом з дванадцятьма матросами в повітря, одним помахом хвоста розсіче пором надвоє так, наче б його пилою розпиляли.
І тепер, коли хижак-кашалот кинувся на нього, щоб зубами роздерти його бік, кит махнув хвостом. Кашалот гепнувся об скелясту стіну аж на другому боці печери, але це не відбило в нього бажання продовжувати боротьбу. Як видно, його кістяний панцир витримав удар. Хижак почав новий напад.
— Прокинься, Бебі! Лихо! — крикнув я просто на вухо ведмедиці і хльоснув мою подругу по носі. Вона одразу ж прокинулась. Якщо кашалот заб'є кита-самку, пропало наше молочне господарство!
Я запалив магнійові дроти. Потім відшукав свої гарпуни і поспішив втрутитися в цю боротьбу.
Був то незвичайний, чудовий морський двобій! Тільки тепер, при повному освітленні, мав я можливість уперше добре роздивитися нашого кита. (Світло не заважало борцям — у них дуже слабкий зір). Спина мого кита була коричневою, на череві — біліла пляма. У широкій пащі його, замість зубів, виднілася чорна кістяна сітка. Від шиї до черева шкура його зморщена, в глибині ці зморшки — кривавочервоні. Коли кит ворушився, ці червоні смуги чудово виблискували на мармуровобілій шкурі. Думаю, що моя знайома серед свого племені була справжньою красунею.
Боротьба між двома велетнями невгавала ні на хвилину. Обидва так били хвостами, що хвилі здіймалися аж на двадцять метрів, а в печері водяні бризки летіли, мов рясний дощ, заливаючи обличчя й очі. Кит почав верещати, мов кабан, коли його колють, тільки в тисячу разів сильніше, і раз у раз бив хвостом по голові кашалота, й ці удари відлунювали, немов гуркіт грому.
Весь час кит тримав своє маля у пащі, не випускаючи його звідти ні на хвилину, і облизував язиком його голову.
— На поміч, Бебі! — гукнув я ведмедицю. — Якщо переможемо, буде в нас і м'ясо.
Бебі не потребувала якихось заохочень. Ведмеді знають, що робити в таких випадках. Вони вміють пірнати, плавати, під водою можуть забити й морського слона, якщо зустрінуться з ним. Бебі тільки на те й чекала, щоб кашалот, який хитрістю уникнув удару китового хвоста, підкрався до голови самки. У Бебі був непоганий досвід — не раз вона вже полювала на китів разом з китоловами. Коли раптом кашалотові вдалося добратися до китової голови, мені здалося, що кит загинув. Та Бебі з високої скелі миттю плигнула на спину кашалотові, запустила страшні киті в його шкуру й прокусила шию хижака саме в найуразливішому місці. Бебі, як видно, була досвідченим китоловом. Тепер уже кашалот налякався. Він відчув, що поранений у найуразливіше місце. З-під розірваної шкури почав литися той дорогий жир, за який і ціниться кашалот. Цей жир називається спермацетом. Тепер я побачив на власні очі те, про що не раз думав. Кашалот, підстрибнувши над водою не менше як на п'ятнадцять метрів, горілиць гепнувся у воду.
Я поспішив використати цю хвилину й миттю кинув йому в черево гарпун, дія якого смертельна, якщо він потрапить під шкуру. На воді знялися такі хвилі, що заплеснули всю печеру. Коли я став роздивлятися, страшенної потвори вже не було — вона зникла під водою. Разом з нею зникла й моя ведмедиця. Я перелякався, що страховисько потопило мою Бебі. Та через кілька хвилин Бебі виринула з води, спритно випливла на берег, стала на скелі й довго-довго дивилася у воду. Боротьбу було закінчено. Мій кит спокійно лежав на воді. Здавалося, що його очі з довгими віями повні подяки й мружаться на мене. Може, кит упізнав у мені свого рятівника? Нарешті він почав плакати (у китів також є сльози), а потім, знесилений, заснув.