База була замкненою системою, вона, неначе маленька модель Землі, що переробляла всі залишки своєї життєдіяльності. Атмосфера очищалася в «теплицях» — величезних круглих кімнатах простісінько під поверхнею Місяця. Під яскравими лампами вночі й фільтрованими сонячними променями вдень у теплому вологому середовищі росли акри невисоких зелених рослин. Вони були вислідом спеціальних генних мутацій, спроектовані з особливою метою — наповнювати повітря киснем і додатково давати їжу.
Іншу їжу отримували за допомогою хімічних процесів або завдяки переробці водоростей. Хоч піниста зелень у пластикових тубах навряд чи привернула б увагу справжнього гурмана, біохіміки перетворювали її на відбивні й стейки, які від справжніх могли б відрізнити тільки експерти.
Тисяча сто чоловіків і шістсот жінок, усі висококваліфіковані науковці й техніки, формували персонал бази. Вони проходили суворий відбір перед тим, як залишити Землю. Дарма що місячне життя зараз було вільне від труднощів, незручностей і небезпек, які траплялися раніше, воно досі гнітило психологічно й категорично не годилося людям, які страждають на будь-яку форму клаустрофобії. Оскільки процес побудови приміщень із суцільного кавалка застиглої лави був і тривалим, і дорогим, стандартна кімната на одну особу мала тут лише два метри завширшки, три — завдовжки й два з половиною заввишки.
Кожна кімната була акуратно вмебльована й нагадувала номер мотелю — розкладний диван, телевізор, маленька радіола й відеофон. Ба більше, одна із цілісних стін перетворювалася на «вікно» з правдоподібним земним краєвидом. Цих краєвидів було вісім на вибір кожного мешканця.
Цей дотик розкоші був типовим на базі, хоча доконечну потребу в ньому іноді важко було пояснити людям на Землі. Кожен працівник тут коштував сотні тисяч доларів, витрачених на тренування, транспортування й забезпечення, тож можна було докласти трохи більше, щоб забезпечити їм душевний спокій. Це не «мистецтво заради мистецтва», це мистецтво заради збереження здорового глузду.
Однією з принад життя на «Клавіусі» й на Місяці загалом була слабка сила тяжіння, через це люди в цілому почувалися тут краще. Одначе це мало й свої небезпеки, і прибульці із Землі мусили витратити кілька тижнів, щоб повністю адаптуватися. На Місяці людське тіло мало заново вчитися всіх рефлексів. Уперше доводилося зіштовхуватися з розбіжністю у вазі й масі.
Людина, яка на Землі важила приблизно вісімдесят кілограмів, на Місяці дізнавалася, що тут її вага становить лише тринадцять кілограмів. Рухаючись по прямій із постійною швидкістю, така особа мала дивовижне відчуття легкості. Але щойно вона намагалася змінити напрямок, повернути чи раптово зупинитися, то одразу ж виявляла, що всі вісімдесят кілограмів маси або інерції досі при ній. І залишаться при ній на Землі, Місяці, Сонці чи у відкритому космосі. Щоб правильно пристосуватися до життя на Місяці, треба неодмінно звикнути до того, що всі об’єкти тут у шість разів повільніші, ніж ми звикли. Ці уроки зазвичай засвоювалися через численні зіткнення й удари, тому досвідчені жителі Місяця намагалися триматися подалі від новачків, поки ті пристосовуються.
Із низкою заводів, офісів, складів, комп’ютерним центром, генератором, гаражем, кухнею, лабораторіями й рослинами, що продукують їжу й кисень, база «Клавіус» являла собою маленький світ. За іронією долі, багато умінь, які допомагали будувати цю підземну імперію, розвинулися протягом Холодної війни, що тривала вже понад півстоліття.
Чоловіки, які працювали в ракетних бункерах, почувалися на «Клавіусі» як удома. Тут, на Місяці, потребували тих самих умінь, таке саме було й апаратне забезпечення та захист проти негостинного довкілля, однак усі прилади тут мали мирну мету. Після тисячі років людина нарешті знайшла щось так само захопливе, як і війна.
На жаль, іще не всі нації усвідомили це.
Гори, які було видно перед посадкою, раптово зникли, сховавшись із поля зору за крутим згином місячного обрію.
Навколо космічного корабля розкинулася пласка сіра рівнина, яскраво освітлена приглушеним сяйвом Землі. Небо було, звичайно, повністю чорним, але незахищене від блиску поверхні око розрізняло тільки найяскравіші зірки й планети.
Кілька химерних транспортних засобів поспішали до космічного корабля «Аріес-1В» — крани, підйомники, вантажівки — деякі автоматичні, деякі керовані шоферами в маленьких кабінах. Більшість із них рухалася на шинах, накачаних повітрям, адже гладка поверхня рівнини не передбачала труднощів у пересуванні, але один танкер їхав на своєрідних гнучких колесах — це, очевидно, найкращий спосіб пересуватися Місяцем. Кілька плоских пластин об’єднувалися в коло, кожна пластина встановлювалася незалежно від інших і була вигнута, гнучке колесо мало багато переваг гусениці, від якої воно походило. Таке колесо чудово пристосовувалося до місцевості, якою рухалось, однак, на відміну від гусениці, могло і далі виконувати свою роботу, навіть позбувшись кількох елементів.