Сорок п’ять років! А іноді здавалося, що лише вчора «Леонов» повернувся на земну орбіту, до рідної планети, де весь рід людський вітав його команду оплесками. Але ті оплески, хоч і сповнені пошани, були якісь навдивовижу стримані, позбавлені справжнього ентузіазму. У загальному підсумку ота їхня місія на Юпітер виявилась украй успішною; вона відкрила скриньку Пандори, повний уміст якої ще не досліджено.
Коли на Місяці, у кратері Тихо Браге, відкопали той Чорний Моноліт, відомий тепер як Магнітна Аномалія Тихо Один (МАТ-1), про його існування знала тільки жменька людей. І тільки після злощасної подорожі «Діскавері» до Юпітера весь світ дізнався, що, виявляється, десь чотири мільйони років тому в нашій Сонячній системі побувала одна позаземна цивілізація та залишила тут свою візитну картку. Ця новина стала одкровенням, але не сюрпризом: чогось подібного земляни чекали вже давно.
І все те відбулося ще задовго до появи роду людського.
І хоча «Діскавері» й спіткала якась незбагненна аварія на навколоюпітеріанській орбіті, та конкретних доказів того, що причиною її стало щось інше, а не несправність космічного корабля, не було. Попри те що теоретично МАТ-1 і мала для людей надзвичайно важливе значення, та на практиці людство на той час усе ще зоставалося самотнім у Всесвіті.
Однак нині це вже не відповідало дійсності. Нині людству стало відомо, що лише за якихось кілька світлових хвилин від нього — а в масштабах космосу це наче на відстані кинутого камінчика — існує одна позаземна цивілізація, яка на власне бажання і з метою, зрозумілою тільки їй, здатна створити зорю і знищити цілу планету, у тисячу разів більшу за Землю. А ще зловіснішим виявилося те, як ота цивілізація продемонструвала, що знає про існування людства, коли за мить до того, як на навколоюпітеріанській орбіті вогняним народженням Люцифера знищено «Діскавері», вона надіслала з борту того корабля повідомлення землянам:
УСІ ЦІ СВІТИ ВАШІ, ОКРІМ ЄВРОПИ[9].
НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ВИСАДИТИСЯ ТАМ.
Тоді та яскрава нова зірка, яка прогнала ніч, за винятком кількох місяців на рік, коли вона опинялася за Сонцем, принесла людству і надію, і страх. Страх — тому що те Невідоме, особливо коли воно, як виявилося, було таке всемогутнє, просто не могло б не викликати такого первісного почуття. А надію — через трансформацію, яку воно викликало в глобальній політиці.
У ті часи нерідко подейкували: єдине, що дійсно зможе коли-небудь об’єднати людство, це загроза з космосу. Чи був загрозою Люцифер, ніхто не знав, але, безумовно, він став для людства викликом, випробуванням. І цього, як з’ясувалося, для об’єднання було досить.
Гейвуд Флойд стежив за тими геополітичними змінами зі свого вигідно розташованого спостережного пункту в «Пастері», але без особливого інтересу, наче був просто стороннім спостерігачем. Спершу він зовсім не збирався на віки вічні залишатись у космосі та нетерпляче чекав, коли повністю одужає. Однак, на диво його розгубленим і неприємно враженим лікарям, лікування забрало невиправдано тривалий час.
Пізніше, озираючись у минуле з висоти спокійно прожитих років, Флойд нарешті зрозумів, чому його кістки так не хотіли зростатися. Він просто не прагнув повертатися на Землю: для нього там, унизу, на тій сліпучій синьо-білій земній кулі, яка затуляла собою повністю небо перед ним, усе стало чужим. Бували навіть моменти, коли він, здавалося, починав добре розуміти, чому Чандра втратив бажання жити.
Те, що колись Флойд не полетів був зі своєю першою дружиною разом до Європи, було чистісінькою випадковістю. Тепер же Меріон зосталася десь у минулому, яке наче вже й не зовсім його власне минуле, і дві їхні спільні доньки стали для нього просто милими сторонніми людьми, що давно вже мають власні родини.
Але Керолайн він утратив із власної вини, хоча, правду кажучи, у тій ситуації у нього й не було реального вибору. Вона так і не зрозуміла (та й чи зрозумів це по-справжньому він сам?), задля чого він залишив тоді їхнє, яке вони створили разом, прекрасне сімейне гніздечко, сімейне вогнище, щоб на багато років стати добровільним вигнанцем у крижаних обширах космосу, десь далеко від Сонця.
І хоч іще до того, як місія була наполовину виконана, він знав уже, що Керолайн не чекатиме, та все одно відчайдушно сподівався, що хоча б Кріс йому пробачить. Але навіть у такій маленькій радості йому відмовлено: його син занадто довго був без батька. До того часу, коли Флойд повернувся, Кріс уже знайшов собі іншого батька — у тому чоловікові, що посів його, Флойда, місце в житті Керолайн. Відчуження виявилося повним; Флойд навіть думав, що ніколи не переживе цього, та, звісно, пережив — певною мірою.