Про запуск першого китайського супутника ракетою-носієм «Лонґ Марч 1» у 1970 році оповідач згадав лише кількома словами, імовірно, тому, що в той час американці вже гуляли по Місяцю, а досягнення китайців на цьому тлі мали скромний вигляд. Після цього ще кілька хвилин виділено решті XX століття, а тоді почалася розповідь про 2007-й та про будівництво космічного корабля «Цянь».
Оповідач (треба віддати йому належне) не надто зловтішався, розповідаючи, в яке заціпеніння були впали інші космічні держави, коли китайська космічна — навколоземна, як вони гадали, — станція раптом зірвалася з орбіти й попрямувала до Юпітера, щоб обігнати російсько-американську місію, яка на борту корабля «Космонавт Олексій Леонов» була вже на півдорозі туди. Розповідь і сама собою була така захоплива, але й трагічна, що оповідачеві не було жодної потреби якось додатково прикрашати її своїм красномовством.
На жаль, автентичного візуального матеріалу для ілюстрації розповіді виявилося дуже мало, тому організаторові презентації довелося значною мірою покладатися на спецефекти та на відтворення подій за допомогою знімків, зроблених пізніше «далекобійною» космічною фоторозвідкою. Під час свого короткого перебування на крижаній поверхні Європи екіпаж «Цяня» був надто зайнятий, щоб знімати телевізійні документальні фільми чи навіть просто поставити автономну камеру.
Однак і самих лише слів, сказаних у ті хвилини, виявилося цілком досить, щоб передати весь драматизм тієї найпершої висадки людини на одному із супутників Юпітера. Радіокоментар, переданий Гейвудом Флойдом з борту «Леонова», який саме наближався до Юпітера, чудово відтворив побачене ним, а безліч архівних знімків Європи доречно проілюстрували його слова:
«Цієї самої миті я дивлюся на неї [на Європу] у найпотужніший з корабельних телескопів: при такому збільшенні вона вдесятеро перевищує за величиною наш Місяць, коли ви споглядаєте його простим оком. І це прямо-таки фантастичне видовище!
Загалом її поверхня рожева й усіяна брунатними плямами. Вона помережена тонкими лініями, які химерно закручуються та переплітаються в усіх напрямках. Фактично це дуже схоже на малюнок у якомусь медичному підручнику, де зображено схему розташування вен та артерій.
Деякі з цих структур мають завдовжки сотні чи навіть тисячі кілометрів і схожі швидше на ті ілюзорні канали, які Персівал Ловелл та інші астрономи початку XX століття нібито бачили на Марсі.
Але канали Європи — не ілюзія, хоча, звісно ж, вони і не творіння чиїхось рук. Ба більше, вони дійсно містять у собі воду або принаймні лід, бо цей супутник майже повністю вкритий океаном, у середньому кілометрів на п’ятдесят завглибшки.
А що Європа так далеко від Сонця, то температура на її поверхні надзвичайно низька: близько ста п’ятдесяти градусів нижче від нуля. Тому хтось міг би навіть припустити, що її єдиний океан — це суцільна брила льоду.
Утім, як не дивно, це не так, бо всередині самої Європи діють припливні сили, які постійно виробляють значне тепло, — це ті самі сили, які періодично збуджують і велетенські вулкани на сусідній Іо[16].
Тож і виходить, що лід постійно тане, ламається та знову замерзає, утворюючи тріщини й розводдя, як це відбувається із шаром плавучої криги в наших власних полярних регіонах. І ось саме зараз я дивлюся на це складне, ажурне плетиво тріщин. Більшість із них темні й дуже давні на вигляд — можливо, їм мільйони років. Але деякі з них майже бездоганно білі. Це зовсім нові тріщини, які з’явилися недавно, і льодова кірка на них завтовшки лише кілька сантиметрів.
“Цянь” приземлився просто обік одної такої білої борозни — півтори тисячі кілометрів завдовжки, — яку охрестили Великим Каналом. Очевидно, китайці мають намір заповнити водою свої паливні баки, після чого полетять далі досліджувати супутники Юпітера, а потім повернуться на Землю. Це може бути непростим завданням, але вони, напевне, дуже ретельно заздалегідь вивчили місце посадки, тож мусять знати, що роблять.