Найпізніші туристи розійшлися годину тому, тож площа геть спорожніла. Небо було безхмарне, і на ньому виднілося лише кілька найяскравіших зір; усі ж інші блякли у променях крихітного сонця, яке світило серед ночі.
Світло Люцифера виблискувало не тільки на чорному склі стародавньої будівлі, але й на вузькій сріблястій райдузі, яка від краю до краю перетинала південну частину неба. Уздовж і навколо тієї дуги дуже повільно рухалися вогники — то відлітали й прилітали вантажні та пасажирські космічні кораблі, які в єдину мережу поєднали всі планети й супутники Сонячної системи, розташовані між обома її сонцями.
Якщо придивлятися дуже уважно, то цілком можливо було розгледіти під тією дугою тонку, як нитка, Панамську Вежу — одну з шести алмазних «пуповин», які, піднісшись на двадцять шість тисяч кілометрів над екватором, з’єднувалися з Навколоземним Кільцем та сполучали Землю з її розкиданими по всьому Всесвіту дітьми…
І тут раптом, майже так само швидко, як він колись народжувався, Люцифер плавно згас. І небо знову заповнила собою справжня ніч, якої люди не знали вже тридцять поколінь. І з заслання повернулися давно небачені зірки. І вдруге за чотири мільйони років Моноліт прокинувся.
Подяки
Особливо хочу подякувати Лері Сешнзу та Джеррі Снайдеру, що надали мені дані про орбіту комети Галлея при її наступній появі. Вони не відповідальні за жодну, введену мною в книжку значну пертурбацію в її орбіті.
Окрема подяка Марвінові Россу з Ліверморської національної лабораторії імені Лоренса — не тільки за його приголомшливу теорію планет із алмазним ядром, але й за копії його, як я сподіваюсь, історичної статті на цю тему.
Я вірю, що мій давній друг доктор Луїс Альварез уподобає мою дику екстраполяцію його досліджень, і дякую йому за велику допомогу та натхнення протягом останніх тридцяти п’яти років.
Особлива подяка Джентрі Лі з НАСА — моєму співавторові роману «Колиска» — за те, що він особисто привіз мені з Лос-Анджелеса до Коломбо портативний комп’ютер «Кейпро 2000», який дав мені змогу писати цю книжку в різних екзотичних та — що навіть важливіше — безлюдних місцях.
Розділи 5, 58 та 59 частково базуються на матеріалі, узятому з моєї книжки «2010: Друга одіссея». (Якщо письменник не може вкрасти текст навіть у самого себе, тоді в кого?)
І насамкінець я висловлюю свої сподівання, що радянський космонавт Олексій Леонов пробачив мені нарешті, що я згадав був його ім’я поряд з ім’ям доктора Андрія Сахарова, який і досі в засланні в Горькому, у своїй присвяті до «2010». А також висловлюю щирі спочуття моєму доброму московському знайомому, редакторові журналу «Техника — молодёжи» Василеві Захарченку за те, що я ненавмисне завдав йому чималих неприємностей, згадавши імена різних дисидентів, більшість із яких, із задоволенням маю повідомити, вже на волі. Сподіваюся, що абоненти журналу «Техника — молодёжи» все-таки зможуть колись одного чудового дня прочитати ті частини з «2010», які так загадково зникли під час перекладу російською мовою.
Коломбо, Шрі-Ланка, 25 квітня 1987 року*
* Тут сталося дещо дивне: я був упевнений, що пишу цілком вигаданий художній твір, але, здається, помилявся. Розгляньмо таку послідовність подій:
1. У романі «2010: Друга одіссея» космічний корабель «Леонов» має «двигун Сахарова».
2. А в цьому романі, який ви зараз читаєте і в якому події розгортаються вже через пів століття, космічні кораблі працюють завдяки каталізованому мюонами, «холодному термоядерному синтезу» (розділ 8), що його відкрили Луїс Альварез та інші ще в 1950-х роках. (Див. його автобіографію — Alvarez: Basic Books, NY, 1987.)
3. За даними «Лондон таймз» за 17 серпня 1987 року, доктор Сахаров нині працює над принципом видобування ядерної енергії, «заснованому на… каталізованому мюонами, чи то пак “холодному”, синтезі, який використовує властивості екзотичної, коротковічної елементарної частинки, зв’язаної з електроном… Прихильники “холодного синтезу” наголошують, що всі ключові реакції найкраще відбуваються лише за температури 900 градусів Цельсія…»
Отже, тепер я з великим інтересом чекаю на коментарі від нобелівських лауреатів Сахарова та Альвареза щодо ролей, які я їм виділив.
Артур Ч. Кларк, 30 вересня 1987 року