Та все це було на Землі…
А тепер мені пропонують залишити її і летіти невідомо куди, за десятки, а може, й сотні мільйонів кілометрів…
Пригадались книги, які мені доводилось читати з астрономії…
Всесвіт… Нескінченний простір, де, мов порошинки, рухаються зорі… Віддалі, що перевершують людську уяву, відокремлюють їх одну від одної… Темрява… Холоднеча…
Я виразно уявив малюсінький космічний корабель, оточений з усіх боків безмежною пустотою, і раптова кволість у ногах примусила мене сісти на стілець…
Відмовитись?.. Ніхто не осудить мене за це… Лишитися на нашій милій, звичній Землі…
«І назавжди зберегти спогад про власну малодушність, — подумав я. — Пропустити таку нагоду і потім все своє життя шкодувати за цим».
Була третя година ночі, а я ще не знав, що вирішити. Бажання і мимовільний страх боролися одне з одним, по черзі перемагаючи.
Кінець кінцем у мене розболілася голова, і я навстіж відчинив вікно, підставивши обличчя вологій прохолоді нічного вітру.
З висоти восьмого поверху, де я жив, відкривався широкий краєвид на місто. Подекуди вже сяяли вогні святкової ілюмінації. Далеко-далеко червоними крапками горіли зірки Кремля.
Москва!.. Рідне місто, де я народився і виріс. Столиця країни, яка дала мені все, що я маю.
«Чому ти боїшся? — сказав я сам собі. — Хіба в тих експедиціях, в яких ти брав участь, не було небезпек? Хіба не доводилося тобі рискувати життям?»
Я підійшов до стола і витяг з ящика портрет Камова. «Місячний Колумб», як називали його деякі іноземні газети, був зображений в профіль. Навислі густі брови, великий ніс і різко окреслені лінії губ та підборіддя робили його трохи схожим на знаменитого полярного дослідника — Роальда Амундсена.
«Цей чоловік, — подумав я, — не боїться. Втретє він готується залишити Землю. Сміливо і впевнено йде він до поставленої мети».
Мене раптом охопило почуття нестерпного сорому. Як міг я хоча б на мить піддатися ганебному страхові! Що сталося зі мною? Батьківщина закликає мене виконати обов'язок, мені довіряють відповідальне завдання…
З усією силою фантазії, на яку тільки був здатний, я знову уявив собі космічний корабель, що висить у темній холодній порожнечі, але… не відчув ніякого страху.
Незрозуміла малодушність зникла.
Наступного ранку я сказав редакторові, що згоден летіти куди завгодно.
— Ми й на мить в цьому не сумнівалися, — відповів він.
Зрозуміло, з яким хвилюванням натиснув я ввечері того ж дня кнопку дзвінка біля дверей квартири Камова.
Зараз, у цю ж хвилину, я на власні очі побачу того, хто перший за всю історію людства залишив Землю і відкрив людям шлях у безмежні простори всесвіту…
Мені відкрила двері Серафима Петрівна Камова. — Сергій Олександрович чекає вас, — сказала вона, коли я назвав своє прізвище.
Я ввійшов у кабінет знаменитого зореплавця.
Мені не доводилося раніше зустрічатися з Камовим, але я одразу впізнав його, коли він підвівся мені назустріч із-за письмового стола. Він був такий, яким я і уявляв його з численних фотографій. Досить високий на зріст, з широкими плечима, трохи дебелою постаттю. Рухи неквапливі і впевнені. У всьому образі було щось владне, відчувалося, що це людина сильного характеру і непохитної волі. Найбільше мене вразили його очі. Зовсім чорні, і тому, здавалося, бездонно глибокі, вони були повні якогось незвичайного спокою. М'яке волосся сталевосірого кольору відтіняло високий лоб. Його обличчя не можна було назвати красивим. Цьому заважали надто густі брови і трохи завелика нижня щелепа. Найточніше було б назвати його обличчя мужнім.
Він міцно потиснув мені руку і сказав:
— Радий вас бачити, товаришу Мельников. Запропонувавши мені глибоке крісло, сам сів напроти.
— Давайте познайомимося, — сказав він. — Найперше, — скільки вам років?
— Двадцять сім.
— На вигляд я не дав би вам більше, ніж двадцять п'ять, — сказав Камов. — Де ви так загоріли? В порівнянні з обличчям ваше волосся здається зовсім білим.
Я розповів йому про свою двомісячну подорож по Казахстану, з якої повернувся два дні тому.
— І одразу хочете вирушити в нову експедицію? — посміхнувся він. — Ви твердо вирішили летіти з нами? А чи добре ви продумали це рішення? Ви ж знаєте, куди ми вирушаємо.
— Це правда, — сказав я. — Мета експедиції мені не відома, але саме ваше прізвище говорить за те, що її треба шукати за межами Землі. Якщо ви погодитеся взяти мене з собою, я не зміню рішення.