Як я вже писав, ніяких особливих подій не відбулося. Зате вчорашній день — 7 листопада — назавжди запам'ятається. В цей день, котрий ми звикли вважати найбільшим святом, сталася подія, яка, за словами Пайчадзе, могла трапитися один раз на тисячоліття.
День почався незвичайно: вперше за весь переліт Пайчадзе і Бєлопольський відпочивали одночасно. Численні астрономічні інструменти здавалися покинутими і осиротілими. Обсерваторія була незвично безлюдна.
Я чергував біля пульта сам, бо Камов перевіряв якісь обчислення і був у каюті.
Нічим не порушувана, мертва тиша панувала на кораблі. Тільки рівномірне цокання годинника, вмонтованого в пульт управління, порушувало німу тишу. Як і всі годинники на зорельоті, він показував московський час.
Була шоста година ранку.
Мені стало дуже сумно. Я пригадав своїх друзів і товаришів, які були зараз так далеко, пригадав, з яким хвилюванням прокидався завжди цього ранку, як поспішав на вулицю, щоб не спізнитися до початку параду. Уперше в житті я зустрічаю свято не тільки не в Москві, але навіть за межами Землі, за десятки мільйонів кілометрів від неї. І все ж я на Батьківщині. Цей корабель, збудований руками радянських людей, який з неймовірною швидкістю мчить зараз у темних просторах, — невіддільна часточка Радянського Союзу. Де б він не перебував, ми дихаємо повітрям Батьківщини…
Мої думки перервали своїм приходом Камов і Бєлопольський. Поздоровивши з наступаючим святом, Сергій Олександрович попросив мене розбудити Пайчадзе.
Вже за дверима я почув, як Камов сказав:
— Перевіримо ще раз.
— Усе правильно, Сергію Олександровичу, — відповів Бєлопольський. — Рівно в дві хвилини на восьму.
Пайчадзе міцно спав у своїй сітці, і мені було шкода його будити.
Але прохання командира корабля — це наказ. Я злегка доторкнувся до плеча Арсена Георгійовича. Він одразу розплющив очі.
— Вибачте! — сказав я. — Сергій Олександрович запрошує вас до обсерваторії.
— Що трапилося? — тривожно запитав він.
— Наче нічого.
— Де Бєлопольський?
— В обсерваторії.
Пайчадзе стривожився законно. Ще не було випадку, щоб у нас на кораблі порушували чий-небудь відпочинок. Ні мені, ні моєму товаришеві на думку не спадало, який чудовий сюрприз приготували для нас наші друзі.
— Поздоровляю вас із святом! — сказав я.
Коли ми один за одним пройшли крізь круглі двері обсерваторії, Камов і Бєлопольський стояли коло пульта. Перед ними висіли в повітрі банки і кілька посудин, очевидно, для сніданку. Звичайно ми снідали о дев'ятій годині. Нічого тривожного не було на їхніх обличчях. Обидва зустріли нас поздоровленнями.
— Що трапилося, Сергію Олександровичу? — спитав Пайчадзе.
— Свято, — відповів Камов. — Я пропоную випити коньяку на честь річниці Жовтневої революції.
Мене вразили ці слова і тон, яким вони були сказані. Як це не схоже на Сергія Олександровича! Розбудити людину на дві години раніше ніж треба, неначе не можна було відзначити святковий день трохи пізніше. Що з ним трапилося?!
Пайчадзе був теж здивований не менш від мене.
— Значить, — сказав він, — нічого поганого не трапилося? А я перелякався, коли Борис Миколайович розбудив мене.
— Залишилося три хвилини, — замість відповіді сказав Камов. — Швидше, Костянтине Євгенійовичу, — звернувся він до Бєлопольського, який відкорковував пляшку з коньяком.
Знову щось незрозуміле! Я пригадав почуті слова: «Рівно в дві хвилини на восьму» — і мимоволі поглянув на годиник. Було без однієї хвилини сім. Що ж має бути?
Бєлопольський подав пляшку Камову.
— Друзі! — сказав Сергій Олександрович. — Вибачте, але доведеться пити з одної пляшки, по черзі. Як ви знаєте, на нашому кораблі вин майже немає. Тільки для екстрених випадків. Ми вип'ємо по два-три ковтки в той знаменний момент, який вже настає. Через півхвилини наш корабель перетне орбіту Землі.
Пайчадзе і я мимоволі скрикнули від несподіванки.
— Цей сам по собі прекрасний для нас момент збігся з днем нашого великого свята, — говорив далі Камов. — Оце причина того, що ми зібралися в незвичний час. Вип'ємо ж, мої дорогі друзі, за успішне закінчення першого великого космічного рейсу!
Безшумно і швидко летить у простір радянський зореліт. Кожної секунди залишається позаду двадцять вісім з половиною кілометрів шляху. Невидимий і невідчутний «шлях Землі» промайнув, як блискавка, але пильне око нашого командира побачило його, а серце радянської людини підказало чудову думку — відсвяткувати велике свято саме в цій точці. Сюрприз був великий і радісний. І я і Пайчадзе палко дякували Камову.