Реактивний літак летів у стратосфері. Мені здавалося, що він опуститься безпосередньо над Москвою, але коли на висоті тридцяти кілометрів він перейшов у горизонтальний політ, я побачив під нами гори Уралу.
Бєлопольський вів корабель на захід, поступово все більше і більше знижуючись…
Ось у скельцях бінокля промайнуло внизу місто Горький.
Через двадцять хвилин, зовсім уже близько, під крилом машини проплив назад стародавній Владимир…
Ми наближалися до Москви.
Корабель був на висоті одного кілометра, коли з-за горизонту виплила панорама столиці.
Над самою Москвою ми не пролетіли. Зореліт прямо пішов на ракетодром.
Все нижче й нижче… Стихає стугін двигунів… Широкими колами закінчує корабель свій семимісячний політ…
Внизу величезне поле. З нього ми вирушили в дорогу. До нього повернулися знову.
Воно пустинне, біліє рівним сніговим покривом.
На високій огорожі, по всій її довжині, — безліч прапорів…
Маленькими крапками витягнулась у кілька рядів низка автомобілів. Я не бачу, але знаю, що на пласкому даху «міжпланетного вокзалу» багато людей. Нас чекають. Нас вийшли зустрічати численні друзі.
Я не певний, що Пайчадзе сказав голосно; можливо, ми почули його думку: «Серафима Петрівна теж тут».
Серафима Петрівна — дружина і вірний друг Камова. Вона стоїть зараз на даху вокзалу, жадібно вдивляючись у білого птаха, який несе до неї рідну людину. Вона нічого не знає…
Останній захід.
Замовкають "двигуни. М'яко доторкуються до землі величезні колеса…
Я бачу крізь серпанок радісних сліз, як від вокзалу поспішають до корабля, що вже зупинився, шість автомобілів.
Бєлопольський прямо з пульта відчиняє обоє дверей вихідної камери. Нічого побоюватися, — зовні рідне повітря Землі.
Падають на сніг алюмінійові сходи. Тут не зіскочиш прямо на землю, як ми це робили на Марсі. Один за одним залишаємо зореліт.
З автомобіля виходить голова урядової комісії — академік Волошин — і йде до нас. За ним ідуть інші члени комісії.
Декілька кінооператорів крутять ручки своїх апаратів.
Я багато фотографував під час польоту. Тепер моя роль закінчена. Тепер їхня черга.
Бєлопольський виходить назустріч Волошину. В цю мить, порушуючи урочистий церемоніал зустрічі, з-за спини академіка швидко вибігає Марина і кидається на шию батькові.
Пайчадзе бере дочку на руки.
Бєлопольський підносить руку до шолома.
Зараз він доповість Волошину про виконання завдання, сухою мовою рапорта скаже про загибель командира зорельота, а за три кроки стоїть Серафима Петрівна Камова, радісна, весела, з величезним букетом у руках.
Та невже вона не бачить, що її чоловіка немає серед нас? Чому Волошин не виявляє ні найменшого здивування, що йому рапортує Бєлопольський, а не Камов?
Жахливі слова сказані, але на обличчі Серафими Петрівни, як і раніше, сяє посмішка.
Рапорт закінчено. Волошин обіймає командира корабля.
— Поздоровляю вас, — голосно каже він, — з блискучим закінченням першого космічного рейсу. Своїм благополучним поверненням ви зробили величезний подарунок Батьківщині. Прийміть же і наш вам подарунок.
Члени комісії розступилися. З квітами в руках до нас швидко підійшла людина, думка про яку не давала нам спокою всі ці шість тижнів.
Живий, веселий, з блискучими від радощів очима, перед нами був Сергій Олександрович Камов.
Я не пам'ятаю, як у мене на руках опинилася Марина…
— Сергію!..
— Арсене!..
Камов і Пайчадзе кинулись в обійми один одному.
Затамувавши подих, боячись пропустити хоч одне слово, слухали ми через кілька годин розповідь Сергія Олександровича про перебування на Марсі і про обставини його чудесного врятування.
Він говорив коротко і стисло, жодним словом не згадуючи про свої почуття іпереживання, але із цієї сухої розповіді переді мною чітко вимальовувався героїчний характер цієї людини, для якої її справа була дорожча за життя.
— П'ятдесят п'ять метрів прискорення дали мені можливість не тільки врятуватися, — закінчив Камов, — але й досягти Землі на двадцять одну годину раніше від вас. Швидкість корабля після десяти хвилин роботи двигуна становила тридцять два кілометри чотириста п'ятдесят метрів на секунду. В момент старту я знепритомнів і прийшов до пам'яті, коли корабель уже летів по інерції. У воду, я звичайно, не лягав, бо не вірю в рятівність цього засобу. Надавши зорельоту потрібного напряму, я у всьому іншому поклався на закони механіки і на своє щастя, — він злегка усміхнувся, сказавши не. — Ви самі можете зрозуміти, як мені було скучно одному. Наблизившись до землі, я повністю оцінив скарб, який мав Хепгуд у своєму розпорядженні і не зумів його використати. Я кажу про двигун його корабля. Це дуже надійний, добрий механізм, який не поступається перед нашими. Гальмувати зореліт тертям об атмосферу я не хотів. Двигун блискуче справився із завданням. Повернувши корабель на сто вісімдесят градусів, я почав гальмувати його саме цим двигуном, і на час занурення в атмосферу була майже нульова швидкість. Зореліт почав падати. Парашута у мене не було. Він залишився на Марсі разом з нашим всюдиходом. Я почав вмикати двигун короткими поштовхами. Не можу сказати, що це було приємне відчуття, але своєї мети я досягнув. Корабель перестав безладно падати і перейшов на планіруючий політ…