I тут виступила Шу. Вона прокахикалася i завела: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре кредерi кантаре, дамi iль моменто, кенi п'ячi п'ю-у!!!" А тут вже вступили усi: "Уно-уно-уно ун моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакрамееееентоооо".
Iталiйцi вже не пили i нiчого не говорили, вони мовчки на нас вирячувалися i були подiбнi на мовчазних лицарiв. А ми продовжували: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре, кредерi кантаре, дамi iль моменто кенi п'ячi п'ю-у!" - "Уно-уно-уно-уно моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто сакраме-еееее-ееен-тоооо!"
"Яка це мова?" - запитали iталiйцi. "Ваша!", - нахабно вiдповiли ми. "Наша?" - "Ваша-ваша", - наполягала Шу. "Уно" - це ж ваше слово?" "Уно" - наче наше". Вони не виглядали впевненими. А ми реготали, ховаючи пики пiд столом. "Привiт". - Ми з Шу заповзаємо до хати. Нас хитає, ми спiваємо пiсню про "Варяга", який не здається. "А ти цю знаєш?", - запитує в мене Шу. Вона думає, що шепоче, але насправдi це промовисте таке шепотiння. "Тихо", - кажу я. Менi здається, що хтось має спати. Але Шу не слухається, вона спiває: "Мы плечом к плечу у мачты, против тысячи - вдвоем!" "Я цю не знаю", - ображаюся я. "Це з "Сердець чотирьох"! Добре. Давай фехтувати?" I ми чуємо, як регоче хтось, але не ми. "Де це ви були, лобуряки?", - запитує веселим голосом той, хто має спати, та вмикає свiтло. "О!", - каже Шу. "Привiт!", - кажу я. Бо це - батько.
Вiн кумедний в задовгiй майцi, яка схожа на дитячю сукню, наче вiн вкрав сукню в дiвчинки. "Ми були на дитячому днi народження!" "Ну що, пiдемо на кухню поправляти ваше здоров'я, чи ви спати?" "Поправляти здоров'я", - Шу притискується до нього. "Спати", - кажу я, бо вiдчуваю, що в мене псується настрiй. Я йду. I чую, як вони смiються та про щось гомонять. Я вкладаюся спати з думкою, що настрiй в мене зiпсований. I не можу збагнути, чого саме, бо все було дуже добре, але почуваюся я невпевнено. Я фiзично вiдчуваю, як скуйовджено мої думки. "Сьогоднi вiдбулося щось важливе", - думаю я. I падаю в прiрву, вiдчуваю, як смикається моя нога. Так я засинаю.
ix)
Євген перебував у Парижi. Вiдрядження. Менi було трохи сумно через це. I заздрiсно. Бо вiн там був без мене. Я розумiла, що мною правила егоїстична та незрiла думка: "Як же це так? Ми ж саме там познайомилися, а зараз вiн там, а я - тут. Це несправедливо. Та як узагалi можна самому бути в Парижi!.. Найромантичнi… Стоп, Сашуню, стоп, що ти верзеш?" - "А аеропортами там вештаються привабливi панянки. I я це знаю краще за iнших", - думалося менi. В моїй поштовiй скринцi я побачила листа вiд нього. Вiн надiслав менi зроблену ним свiтлину. На нiй була зображена запорошена снiгом кав'ярня. Дивна - з бiлими металевими столиками, стiльцями, якi виглядали незручними. Такi меблi часто роблять для iграшок, бо навiщо думати про комфорт iграшкових дупок? Кав'ярня була гарна та покинута. Жодної людини. Панував тiльки снiг. Крижинки розсiлися по стiльцях i дивилися на самотнi червонi троянди - живi, що стояли на кожному столику, втиснутi у прозорi мензурки - такi самi, як у моїй учнiвськiй хiмiчнiй лабораторiї. Євген написав, що це "кав'ярня побачень, якi не вiдбулися".
Я заплющила очi. Так, це була саме така кав'ярня. Туди сходилися чоловiки рiзного вiку, якi чекали на своїх коханок, дружин, пасiй, або навiть коханцiв, бо це ж - Париж! Чоловiки приносили троянди, чекали, нервово палили, пили мiнеральну воду або сухе вино, запитували одне в одного - котра година, пильно придивлялися та прислуховувалися до мобiльних телефонiв. Згодом просили в офiцiантiв, щоб тi принесли вази-мензурки, бо троянди хотiли пити. Вони починали спiлкуватися один з iншим, дiлилися iнформацiєю про погоду, намагалися вбити незручнiсть та вiдчай, але нiхто не сiдав поруч з ними за цей металевий прямокутний столик. Деякi йшли ранiше, деякi - сидiли до останнього, але всi вони колись iшли. Залишалися тiльки троянди. Червонi, з вологими пелюстками, свiдки побачень, якi не вiдбулися. Я вiдкрила очi i прочитала: "Я чекав там тебе вчора i чекатиму сьогоднi". Я хотiла йому зателефонувати, сказати, що я кохаю його, адже я так його кохаю - але тiльки зараз збагнула, що залишила мобiльний телефон вдома. "Доброго дня, скажiть будь-ласка, сьогоднi можна якимось чином потрапити до Парижа? Тiльки завтра? А це точно? Може, через Копенгаген, через Нью-Йорк, через що завгодно? Та нi. Я розумiю, так. Дякую. Що? Нi, завтра не треба. Завтра це… дякую за розумiння, так".
"Шу, ти з ким там базiкаєш? Пiдiйми iншу слухавку, тебе хоче твiй пасерб. Нявчить тут, як кошеня з бляшанкою на хвостi, мяву-мяву, маму, дайте, маму", - крикнула Наталка. От Наталка… яка ж вона нестерпна - i як я її люблю за це! "Максе?" - "Привiт. Ми тут з Милицею сидiли, як вiн зателефонував, в iстерицi, а ти забула мобiльний, то я його взяв, а тут - вiн. Я думав не брати, бо це - твiй. А потiм подумав, що треба ж дiзнатися, хто це, може, батько, може, щось важливе? А там - вiн. А Милиця каже, ну, можливо, тебе не треба турбувати, бо ти на роботi, а ми самi витягнемо його з тамбуру, бiг дiл, але я подумав, як можна тобi не задзвонити, це ж тобi, власне, телефонували?" - "Максе, ти помiтив, що я не втручалася в твiй спiч?" - "Ну". - "А не втручалася я тiльки тому, що бiгла за твоїми карколомними думками, i то був бiг з перепонами. Ти зараз трохи подумай, i спробуй ще раз менi переказати що i до чого, о'кей?" - "А що тут незрозумiлого?" - "Добре. Хто менi телефонував?" - "Марлен, звiсно". Марлен, зрозумiло, о Боже мiй. "Зараз буду у вас. За пiвгодини приблизно. Слухай, друже, задзвони цьому блазню i скажи, що я вже їду". - "Вiн сказав, що в тебе є ключi вiд його хати. В тебе вони є?" - "Є, здається. Добре, що сказав, бо вони в мене на тiй квартирi. Слухайте, давайте вже зустрiнемося там, де вiн на нас чекає. Де вiн на нас чекає, до речi?" - "В тамбурi". - "Серйозно? Потягу Київ-Магадан?" - "Нi. Власної квартири. Ну, в такому мiжквартирному закапелку, в нас такий теж є". - "А що вiн там робить? О'кей, не розповiдай, Чiпе. Бери Дейла i вирушаємо. Гаєчка вже потулилася рятувати це… людське непорозумiння".
"Фуф, ви так довго. Чим ви займалися?" - Марлен був Марленом. Якби Марлен жив в епоху Дiтрих, їй довелося б змiнювати сценiчний псевдонiм. Вiн стояв у тамбурi i мав чудовий вигляд. "Ми працюємо, в принципi", - ввiчливо зауважила я. Мiж тим, ми з Марленом цiлувалися. Двiчi в кожну з щiк. У малих були такi обличчя, наче вони побачили стрiчку "Брєжнєв та Хонеккер повертаються". Марлен закiнчив чоломкатися зi мною, i полiз до них. "Вiдчиняй, мерщiй, дверi, менi треба впустити в себе священний дух Кампарi". В тамбурi валялися валiзи, модна парасоля, з якою в мене було пов'язано кiлька рiзноманiтних iсторiй - вiд романтичних до жахливих - i якiсь клумаки. "Ти що, ще не був вдома?", - запитала я, коли вiдiмкнула дверi. "Яка ти здогадлива. Вона завжди була найспритнiшою", - повiдомив Марлен малим. "Так, хутко проходьте, все це нехай тут полежить. Трохи. А ми поки пiдiймемося в нападi за грiхi нашi важкi-тяжкi". - "Це вiн про що?", - пошепки запитав Макс. "Пропонує випити", - переклала я. "Переклади - її професiя", - гигикнув Милиця.
"Я вам ще не казав, але зараз я це виправлю. Терпiти не можу, коли кiлька людей в присутностi когось ще - особливо в моїй присутностi - шушукаються. Мене це бiсить. Бо починає здаватися, що ви замислили моє вбивство. Та хто-небудь наллє в цьому домi, взагалi, скiльки можна чекати???", - ображено проголосив Марлен. Задзвонив мiй мобiльний. "Так. Не треба тут розмови розводити, ми не любимо розведених розмов, як i розведених мiцних напоїв. Йшла б краще зготувала нам щось ковтнути", - Марлен був упорядником людських вчинкiв. Вiн спрямовував i надихав. Муза моя!