Все це, втiм, було неважливо. Важливим було одне: Гаель Рейчел Бiнвель наступного ранку подивилася менi твердо у вiчi, торкнулася своєю твердою долонею мого плеча, провела по ньому рукою (двi її долонi вiд плеча до лiктя) i сказала: "Треба обмити цього дракона. Так у вас кажуть?" I ми пiшли його обмивати. Пам'ятаю, як вона почала з'ясовувати в кого довший язик - в неї чи в дракона; нам було дуже весело, i я зрозумiв, що вмiю бути щасливим. А ось це було найголовнiшим.
хiii)
Я не знаю, як менi вдалося вiдкритися. Наче хтось, про iснування котрого я не знав, довго упрiвав та сопiв, пiдбирав цифровi комбiнацiї, а я тим часом жив, зачинений на всi замки, ходив по крамницях, листувався, навiдувався у гостi, кохався, реготав над старими анекдотами, намагався утримати репутацiю на роботi, двiчi на рiк вiдпочивав, i навiть опановував новi рецепти iталiйської кухнi, аж раптом "клац" - i я вiдкрився та вивалив все, що мiстилося в менi, на жiнку, яка випадково опинилася поруч зi мною в паризькому аеропорту…
Вперше мене зачинив батько. Але вiн iнколи мене вiдчиняв або своїм ключем, або пiдбирав чарiвне слово, i я вiдчинявся сам. Потiм мене зачинила Вiолетта. Дуже дивно, але зараз я усвiдомлюю, що це вiдбулося майже вiдразу, ранiше, нiж вiдбулося наше весiлля. Згодом я зрозумiв, що це вона мене зачинила, адже спочатку я думав, що то зачинився я сам. Я нiколи не був мовчазним, не мовчав я i з Вiолеттою, але старанно виговорював те, що вона хотiла та очiкувала вiд мене почути. А ще посмiхався. Я знав, що мої ямки впливають на людей певним чином: люди не думають, що я можу бути небезпечним. Власне, якби менi цiкаво було побути наволоччю, я б цим скористався. Але я використовував цю природну особистiсть своєї зовнiшностi тiльки як самозахист.
Я закрив очi на справжнє походження Вiолетти, про яке докопався батько (батько любив дiзнаватися про людей все, але нiколи не нав'язував свою думку, коли це стосувалося стосункiв iнших людей), бо мене, власне, це просто насмiшило. "Бiдна Галя, - подумав я тодi. - Бiдна Галочка". Якби Вiолетта дiзналася про те, що я навiть подумки назвав її бiдною, та ще й Галочкою, вона б розлучилася зi мною ранiше, нiж зустрiла не такого вже й блискучого, але справжнього нiмця, якими вона марила. Я загравав до її подруг, яким я завжди подобався, тiльки тому, що її це розважало. Я навiть писав твори на теми, якi її хвилювали, бо її, бач, турбувала моя справжня думка, а людина краще розкривається на письмi. Смiшно. Як все це було смiшно. Шкода, що всi цi витвори не збереглися, я б зараз читав їх, коли в мене псувався настрiй. Одне я зрозумiв - я нiколи не вiддам їй Макса, тому що не хочу, щоб його життя вона перетворила на свою докторську дисертацiю.
В такiй вiдкритiй до людей Америцi я теж був зачинений. Ким був для них Ежен Вiтовськi? "Смарт юкраi нiен", "гоноровий полячек", "пiдiйди до того факiнг словака, вiн в цьому петрає". Всiх решту бiльш цiкавило, який номер мого страхового полiсу, нiж те, яка музика та книжки менi подобаються. Втiм, в мене були коханки, в мене були друзi, деяких людей в своєму офiсi я поважав, спiлкування з деякими - уникав, тобто я наче жив нормальним життям. Я згадував, як починалася моя американська самостiйна кар'єра, коли ми з навiженим Сашком збiгли на старiй машинi (жоден з нас не мав водiйських прав) та винайняли хату, по якiй я не пересувався без ножа, тому що Сашко був величезний як скеля, а глузд вiн втратив давно, тобто я дбав про себе та своє життя. Але якимось чином я зрозумiв, що все це не те, коли зустрiв її.
Спочатку я зрозумiв, що вона є таким типом жiнок, якi менi завжди були до смаку. Гарнi стегна, виразнi сiдницi, тонка талiя, може трохи видовжена, довгi кiнцiвки, темне волосся. Таке, в яке кортить зануритися. Ну i, перш за все, - вилицi… майже тi самi вилицi Вiолетти Вайгель, якi пiдкорили мене вiдразу. З нею легко було спiлкуватися, та я навiть не помiтив, як ми слiдом за помаранчовими шаликами румун приєдналися не до тiєї черги на вилiт. Я надзвичайно зрадiв, що є нагода залишитися у Парижi, натомiсть вона поводилась, як скажена iдiотка: гасала, ридала, забивалася у кут. Вона так iстерикувала, що менi конче захотiлося вiддалитися. Але натомiсть я почав бiгати з нашими паспортами та залагоджувати проблему, яка проблемою зовсiм не була. Звiсно, що потiм вона розповiла про свою матiр. Жiнки з нервами, подiбними на гнилi нитки… я таке теж зустрiчав. Були моменти, коли вона дуже мене дратувала, але й моя роздратованiсть у вiдкритому станi була зовсiм iншою на смак.
Правда, вона здавалася менi занадто юною. Я сторонився юних жiнок, почувався незручно, здавався собi майже стариганом. З нею ж я почувався впевнено та весело, поводився наче пiдлiток поруч з дiвчиною, яка його приголомшила тим, що погодилася пiти на побачення: вибрехував якiсь iсторiї на одному подиху, реготав та намагався її причарувати! Та я навiть не думав, як переспати з нею. Зовсiм не було таких думок, що теж було дивним. Менi хотiлося її бавити, i все. I вона бавилася, наче дитина. Ми гойдали одне одного в колисках, i нам було добре. Але з моєї голови не йшла наша рiзниця у вiцi. Коли я побачив Макса, то я подумав - а чого б їх не познайомити? Iнколи я мiркував про те, яка в мене буде невiстка. Шу мене влаштовувала в цiй якостi на всi сто вiдсоткiв.
Я тiшився з того, що ми обмiнялися координатами, бо не хотiв втрачати легкостi спiлкування та шукати ключ для себе. Вранцi я почав ритися в касетах, щоб знайти "Iсторiю кохання". Я завжди милувався Жульєт Бiнош, а Шу була схожа на неї. Взагалi ця аеропортова iсторiя кохання двох незнайомцiв була навiть не натяком, а прямим запитанням: чи ти погоджуєшся, що… Я довго вагався: брати це з собою чи не брати, дарувати чи не дарувати. Можливо, вона подумає, що я iдiот, старий мудак, який любить чiплятися до дiвчат, куди б не летiв, їхав чи ще щось. Щоб не втрачати хист - пiдчеплювати когось молоденького з метою приємно провести нiч. А може - тиждень, а може - мiсяць. I вiдкишкувати свою старiсть. "Кш-кш, Старiсть, бачиш, не до тебе? Я зайнятий, бачиш, яке мене бавить дiвчисько? Тобi це й не снилося, шкутильгай собi далi".
В ресторанi вона поводилася дивно. Я був переконаний, що я для неї нiхто. Випадкова людина, якiй вона винна грошi, тому треба терпiти цей марудний ланч. Вона навiть їсти нiчого не хотiла. Здавалося, що вона взагалi не розумiє, навiщо вона в це ув'язалася, чого смiялася над моїми жартами? Вона так дивилася на мене, що менi здавалося: вона зовсiм не пам'ятає моє обличчя, а зараз сидить та думає: "Боже мiй, який огидний тип". Нестерпно. Адже сама вона була класна. Першокласна. Бiло-зелена смугаста кофтина вiдкривала шикарнi плечi та пасувала їй - "пiд очi". Джинси дозволяли бачити все: стегна, ноги, сiдницi. Джинси закликали все це помацати. Зараз я її хотiв, дуже сильно. Моє дружнє до неї ставлення змiнилося на бажання. Хтось в менi перемикав швидкостi. Я смикався та поводився, як телепень, я був незграбним, тоскним, не знав, що робити з руками. Менi захотiлося пiти геть. Пiти та не думати, що все це вiдбувалося зi мною. Натомiсть я щось говорив, намагався бути цiкавим, але не витримав i пояснив їй, що почуваюся iдiотом, тому що менi подобається пригощати жiнок добрим обiдом, так мене влаштовано. "Вибачте, мене це дратує", - сказав я.
Коли вона простягла менi iдiотський смугастий подарунковий пакунок, я подумав: от i все. Вiолетта Вайгель Вiтовська, що оселилася в її вилицях, сказала менi: "Ну на що ти сподiвався, любий? Ти ж зовсiм не вмiєш поводитися з жiнками. Але не треба сумувати - це вiд народження: хтось вмiє, а ти - нi. Можна було б напрацювати, але на це ти взагалi не здатний". От i все. Там пляшка французького коньяку за вартiстю клятих квиткiв, або шикарнi парфуми, або африканська маска "хенд мейд", та все, що завгодно. Їй незручно залишатися менi винною. Так, її приятель накатав скаргу до "Ейр Франс", але совiсть шмагає її шикарне темне волосся, не дає спати та почуватися вiльною вiд обов'язкiв спiлкуватися з цим марудним старим. Вона зараз вiддасть менi це, зiтхне з полегшенням та пiде. Вона сказала, щоб я не дивився на це при нiй. Бач, яка делiкатна, самiй незручно за свою поведiнку. Я починав вiдчувати пустоту та лють. Лють в пустотi бавилася моїми нервами, рвала їх на шмаття, прикрашала себе. Вона майже побiгла вiд мене. Був би в мене камiнець - присягаюся, жбурлянув би навздогiн. Я думав позбутися пакунку, залишити його у смiтнику. Але не змiг. Тодi подумав, що розшматаю пакунок ще в машинi (вона його ще й скотчем заклеїла!). Не став. Вдома мої колiна цiлував профiль Жульєт, вона збиралася розповiсти менi свою iсторiю кохання, менi здається, я тодi заплакав. Шу я зiзнався потiм, що на неї чекав такий самий дарунок. Я почувався таким щасливим…