Наступного разу Масарик зіштовхнувся з українською проблематикою десь через рік — коли Чехословаччину було вже проголошено незалежною, а до її складу включено Закарпатську Україну. Підстави для цього були більш ніж сумнівні — Масарикова домовленість із закарпатськими емігрантами в Америці — з нечисленною громадською організацією «Американська руська народна рада», досягнута у Філадельфії 25 жовтня 1918 року, напередодні краху Австро-Угорщини. Західно-Українська Народна Республіка не визнала приєднання українського Закарпаття до чужої держави. Але взимку й навесні 1919 року, коли чеські легіонери воювали за Закарпаття з червоними угорцями, галичани просто не могли прийти на допомогу своїм закарпатським братам — ЗУНР сама спливала кров’ю у боротьбі з польською агресією і врешті впала під ударами пілсудчиків улітку 1919 року. А Антанта за Сен-Жерменським та Тріанонським договорами остаточно визнала Закарпаття частиною Чехословаччини. Щоправда, з якнайширшою автономією.
Президент Масарик 21 вересня 1921 року заявив в Ужгороді: «Політична автономія Підкарпатської Русі забезпечена мирним договором та конституцією». Але реально закарпатці отримали ту «якнайширшу автономію» лише через 17 років, восени 1938-го, коли Масарик уже помер і сама перша Чехословацька республіка дихала на ладан. Увесь же період «мирного» розвитку довоєнної Чехословаччини закарпатцям автономію лише обіцяли, обіцяли, обіцяли. Попри це Закарпаття перебувало у кращому становищі порівняно з іншими західноукраїнськими землями, захопленими Польщею та Румунією. Та й із «суверенною» УРСР теж. Принаймні у 1920—1930-ті роки це був єдиний український регіон, в який чужинський уряд (Прага) вкладав більше коштів, аніж отримував звідти. Ані Варшаві, ані Бухаресту, ані, тим більше, Москві щось подібне навіть на думку не спадало.
Що ж стосується мовно-культурної політики, то Масарик, за його власними словами, «рекомендував русинам запровадження малоруської мови до шкіл та установ», хоча й «не бачив причин, щоб прибічники русофільської орієнтації були обмежені культурно». Відтак, хоча «президент-визволитель» (офіційний титул Масарика) і не сприяв прямо національній самоідентифікації закарпатських русинів як частини української нації, він принаймні не чинив цьому перешкод.
І можна вважати, що бронзовий пам’ятник Томашу-Ґарріґу Масарику, перший камінь якого було закладено 10 липня 1927 року в Ужгороді, він заслужив.
14 листопада 1918 року Народні збори у Празі, які складалися з представників 14 чеських і словацьких партій, а також численних незалежних депутатів, одноголосно обрали Томаша-Ґарріґа Масарика президентом Чехословацької республіки. І одностайність ця була не проявом авторитаризму та однодумності, а визнанням того величезного авторитету, який «некоронований король Чехії» мав серед свого народу.
Реально Масарик стояв на чолі держави до 1 квітня 1934 року, коли його розбив важкий інсульт, від якого він так і не оклигав. У грудні 1935 року 85-річний Масарик передав президентську «булаву» своєму найулюбленішому учню і послідовнику Едуарду Бенешу, а 14 вересня 1937 року помер. Створеній ним державі залишалося жити трохи більше року. Але закладений Масариком фундамент виявився настільки потужним, що й нині, після багатьох десятиріч володарювання нацистів і комуністів, Чехія як одна з найуспішніших постсоціалістичних країн, повернулася до європейського дому. Вона спершу вступила до НАТО, а навесні 2004-го стала повноправним членом Євросоюзу.
Юзеф Пілсудський:
Начальник, який створив собі державу