На відміну від Леніна, Пілсудський не цурався індивідуального терору (втім, і більшовицький лідер відкидав цей метод «революційної боротьби» не з якихось етичних міркувань, а вважаючи його неефективним). Ще у найперші роки сторіччя пепеесівці здійснили низку терористичних актів проти представників царської адміністрації. У цьому їхні методи боротьби цілком збігалися з методами російських соціалістів-революціонерів, есерів. Бойовики ППС грабували банки та поштові потяги, передаючи здобуті кошти на «цілі революційної боротьби». Юзеф Пілсудський зажив слави чудового організатора таких акцій, так само, як трохи згодом його грузинський тезко — Йосиф Джугашвілі.
Після вибуху російсько-японської війни 1904 року Пілсудський терміново вирушив до… Токіо. Виходячи зі старої мудрості ірландських незалежників «Труднощі для Англії — шанс для Ірландії», він відправився до Острівної імперії з тим, щоб запропонувати японцям розгорнути скоординовану терористично-диверсійну кампанію в тилу російських військ силами польських соціалістів. Японський генеральний штаб відкинув план Пілсудського як фантастичний. Проте історія ця через деякий час стала відомою і змусила з огидою відвернутися від Пілсудського деяких його прибічників (так само, як не пішло на користь репутації Леніна співробітництво з німецьким Генштабом у роки Першої світової).
1905 року в Російській імперії почалася революція. Польща стала одним із районів найактивніших революційних боїв. Тут Пілсудський почувався, як риба у воді. Він створював бойові організації, закликав до загального повстання. А проте, координувати свої дії з російськими соціалістами — есдеками, есерами, більшовиками, меншовиками — відмовлявся навідріз. Нова революційна Росія була для Пілсудського таким самим ворогом, як і Росія царська.
Саме така його непримиренна позиція стала чи не головною причиною розколу його партії. За Пілсудським пішла тільки меншість, яка утворила ППС-правицю, або ж офіційно — ППС-фракцію революційну.
Але хоч би як там було, революція зазнала поразки, і мета — створення незалежної Польщі — здається, відсунулася ще далі.
У когось іншого опустились би руки. Але не в Пілсудського. Вже 1907 року він приступає до створення в австрійській Галичині військово-спортивних організацій «Стшелєц» (Стрілець). До речі, українські «гімнастично-пожежні» товариства «Січ» та «Соколи» виникли в тій самій Галичині саме на противагу (і під великим впливом) польським організаціям Пілсудського. І хтозна, чи звалися б Українські січові стрільці саме «стрільцями», якби на назві «стшелєц» не зупинився Пілсудський.