«ДІТИ!
СКОРО, У ВІВТОРОК,
ВІДБУДЕТЬСЯ ВЕЧІР ТИХИХ ІГОР.
ПРОСИМО ВСІХ ПРИНЕСТИ
СВОЇ ТИХІ ІГРИ З ДОМУ.
НА ПЕРЕМОЖЦІВ ЧЕКАЄ ПРИЗ».
Дітвора дуже зраділа об'яві й почала готуватись до вівторка.
У вівторок, як тільки закінчились уроки, діти, мов краплини ртуті, по місту розбіглись, по домівках.
А потім знову в одну велику ртуть збіглись. І кожен до школи свою улюблену гру приніс.
Ігри були різноманітні. Діма Аксьонов приніс карти. Діма Олейников приніс телевізійну приставку, її до телевізора підключиш — і в телевізорі гравці з'являються. І можна ними грати в теніс, управляючи ручками з приставками.
Валера Готовкін приніс настільний хокей з військовим ухилом. Тому що обидві команди хокеїстів були у Військово-спортивній формі. У кашкетах і пілотках, з лампасами. Цю форму для них сам Валера придумав. Виходила хокейна команда маршалів проти команди генералів.
Оленка Циганова принесла таку собі господарську гру — «Латай сам». Були й інші ігри. Усі як почали грати! Як почали галасувати! Гамір коромислом, тільки лампи під стелею хитаються.
Катерина Ричардівна каже:
— Дімо, хіба карти дитяча гра?
Діма відповідає:
— Звісно, дитяча. Мені старший брат усі малюнки переробив. У мене не королі та дами, а всілякі спеціальності — лікарі у білих халатах, міліціонери у синіх брюках. Військові — зеленого кольору і оранжеві — будівельники. І граємо ми не на гроші, а на вірші.
— Як то на вірші?
— Хто програв, має вірша вивчити. Або задачку розв'язати, — пояснює Діма.
Катерина Ричардівна подивувалась:
— От не думала, що із азартної гри, у яку в підворітті грають, можна навчальний посібник виготувати. Тепер я перша буду грати. Гукайте Машу Філіпенко. Ми з нею на диктант пограємо.
Гукнули Машу й почали грати втрьох: Маша, Катерина Ричардівна і Діма Аксьонов.
Маша й не спам'яталась, як лишилась в дурнях. Вона в цих картах неймовірно плуталась. Козирями спершу міліція була. А Маша в погонах не тямила. Вона сприйняла лейтенанта міліції за найголовнішого. І притримувала до кінця гри. Гадала, якщо у нього зірочок більше, тож він і головний.
А головним був генерал з однією зіркою, але великою. Маша тим генералом з самого початку медичну трефову десятку побила. І ще. До неї туз прийшов у вигляді почесної грамоти. А вона гадала, що то погон військовий, а отже, найменша карта. І також скоріше в хід пустила, щоб у себе дрібноту до кінця гри не тримати.
Вдруге грати почали. Цього разу Діма дурником лишився. Йому Маша допомогла.
Він сказав:
— Ех, Машо, Машо! Може, ти виробництво й поліпшуєш, але гірше за тебе в карти ніхто не грає. Ти все силкуєшся сусіда засипати. Мене тобто. А того не бачиш, що після моєї засипки Катерина Ричардівна до тебе ходить.
Загалом, наприкінці гри вся міліція і медицина у нього опинилась. А будівельні робітники та військові у Маші були. А у Катерини Ричардівни нічого не було. Лише один підручник з російської мови.
Вона сказала:
— Ти, Дімо, Маші вправу про суфікси диктуватимеш, ось цю. Ти, Машо, Дімі інший диктант читатимеш, про прикметники. Тільки не галасуйте. У нас вечір тихих ігор.
Зате іншим дітям більше пощастило. Надійка Абдурахманова як почала латати, як почала! Біля її парти черга вишикувалась.
— У кого дірки! Підходь сідай!
Діма Олейников гарячий був, дурнуватий і в Надійку закоханий. Він сам собі у нових штанях дірку прорізав.
Його так спритно залатали, зовсім не видно, де дірка. Тільки латали його, не роздягаючи. Як кажуть, у присутності замовника. Тому штани до трусів приштопали.
Він увечері роздягатись почав, щоб спати, штани зняв, і труси теж зі штаньми поїхали. Він нічого не помітив. А вранці як зарепетує:
— Караул! Роздягли! Де мої труси?!
Поки труси усією сім'єю розшукували, він до школи запізнився, мама — на роботу, старший брат — до інституту, тато — в басейн.
Та це згодом було. Не відволікаймось, вернімось на вечір. Клас нагадував розворушений мурашник.
Ігор було багато. Кожен намагався в різних місцях чергу зайняти. Такий гармидер стояв, що сторож прийшов, дядько Шакір.
— Чого це ви галасуєте? Це вам школа, а не стадіон..
Та ось він побачив, що Валера Готовкін в настільному хокеї не може ключкою шайбу закинути, і закричав:
— Викручуй! Викручуй! Крути гравцем! До чого ж безголовий!
— А тут ручки немає, — сказав Валера Готовкін. — Він погано викручується.