І всі побачили Машу.
— Ой, Машо, це ти? Ми на ВДНГ їдемо.
— А що ти тут робиш?
— Я дядькові Сашку допомагаю. Він мій дядько.
Тут тролейбус на ВДНГ прибув. Кінцева зупинка. Всі пасажири повиходили. На зупинці дітей Катерина Ричардівна зустріла. Вона сказала:
— Я довідалась, що справа кепська. Сьогодні ВДНГ не працює. Там суботник для співробітників. Квитки не продають, екскурсії не ходять.
— Ех, — мовив Олександр Іванович. — Мені б туди потрапити, я б вас повозив. Я раніше на ВДНГ працював на тролейбусі. Там проводи є і вантажні тролейбуси їздять.
— А як же ваша робота? — запитала Маша Філіпенко. — Ваш маршрут?
— У мене зараз обід на дві години.
— Тоді, — сказала Катерина Ричардівна, — у мене є пропозиція. Давайте ми вас туди до-штовхаємо. Тобто ваш тролейбус, усім класом.
— Ура! — закричали третьокласники. Олександр Іванович сів за кермо, а дітвора галасливою ватагою покотила тролейбус вперед. Треба було його штовхати метрів триста. Вони дуже швидко до воріт доїхали. По калюжах, по опалому листю. Олександр Іванович погудів. Сторож йому ворота розчинив, і тролейбус в'їхав. Лише Діма Олейников застряв. Він найостаннішим ішов. Трохи збоку. У сторожа врізався і почав його штовхати.
Ледь-ледь Олейникова від сторожа відтягнули. А на виставці було багато тролейбусних проводів, їдь куди хочеш!
Олександр Іванович дітей повіз. Вони побували всюди. Біля павільйону космонавтики. Біля овочівництва. Біля тваринництва. Повз усі республіки проїхали. І всюди відвідувачів не було. Всюди самі співробітники працювали. Чистили, мили, підмітали.
Лише біля павільйону «Радянська автоматика» не було нікого. Ніхто не чистив, не мив, не витрушував. Павільйон сумно стояв на просторах ВДНГ на тлі кошлатих хмар.
Діма Олейников висунувся з вікна тролейбуса і чергового біля павільйону запитав:
— А чого це, дядьку, товаришу, у вас ніхто не працює? Нічого не підмітають, не витрушують? У вас що, немає суботника?
— У нас є — суботник. Але у нас співробітників нема. Адже у нас павільйон автоматики. Нікому підмітати.
Оленка Циганова закричала:
— А підмітати вам треба? А є що витрушувати?
— Треба, ще й як треба. І витрушувати є що.
Тоді Катерина Ричардівна сказала:
— Діти, допоможемо автоматам, а то вони пилюкою заростуть!
Діти зраділи. Вони схопили віники й ганчірки у чергового і заходились усе чистити, сміття виносити. А водночас їм черговий вчений про свій павільйон оповідав:
— Це ось верстати програмні. Вони дуже вмілі. Ти йому лише креслення покажи, він усе зробить. Або деталь треба показати. Ось у це віконце вставити. Ходімте далі.
І всі далі пішли. А Дім а Олейников яскраво сяючим програмним верстатом зацікавився. Не йшов нікуди, усе поряд крутився. Черговий продовжував:
— То автоматична вагівниця. Усе сама зважує і упаковує. На упаковці ставить вагу і число.
І раптом попередній верстат загуркотів. Щось почав виробляти.
— Ой, — сказала Катерина Ричардівна, — його треба зупинити.
— Марна справа, — каже черговий. — Він, поки все не виточить, нізащо не спиниться. Цікаво, чому він запрацював? Що йому показали? Гаразд, потім дізнаємось.
Увесь клас працював. Дуже сумлінно дітвора трудилась.
І Олександр Іванович Семенов їм дуже добре допомагав, забувши про. свій тролейбус. Павільйон «Радянська автоматика» невдовзі увесь засяяв, ніби то була «Радянська медицина».
Потім черговий інженер повів дітей у зал, де стояли дитячі гральні автомати. І всі почали грати, хто на що здатний.
Оленка Циганова грала в автомобіль на гірській дорозі. Вона із прірви не вилазила. Діма Аксьонов з автоматом у шахи грав. Його автомат, як чайник, грівся. Він ніколи такого гравця не стрічав. Діма всі до одного ходу робив проти будь-якої теорії. Таких захистів і дебютів жоден підручник не передбачав. І автомат не знав, куди діватись. Він ледве-ледве звів партію на нічию. А перед цим у самого Таля двічі вигравав.
Валера Готовкін, як військовий онук, все у торпедний катер стріляв. Вибухи так і ухкали. Здавалось, ще трохи, і торпеда автомат із зворотного боку проб'є і поскаче по Всесоюзній виставці народних досягнень. Добре, що автомати роблять міцні.
А водій тролейбуса Олександр Іванович у «Мінне поле» грав. Він усі танки безпомильно провів.
— Чому? — запитували діти.
— Еге ж. Чому? — зацікавився черговий інженер по автоматиці. — У нас навіть співробітники на цьому автоматі грати без втрат не можуть. Дуже важка гра — «Мінне поле».
— Я на війні танкістом був, — сказав Олександр Іванович. — Танки водив. — І діти його ще більше заповажали.