— Остудимо, товаришу генерал! Не турбуйтесь.
Усі завантажились у поїзд і рушили.
Ех, чудово у поїзді вночі! Ні тобі уроків, ні турбот. Лежиш на верхній полиці і думаєш про прожите життя. І не просто лежиш, а лежиш як співробітник. І немає поруч любої мами і дорогої бабусі. І трохи страшно і дуже цікаво.
Колеса: трах-тах-тах. Трах-тах-тах.
Ділова Маша вмить заснула. Навіщо даремно час гаяти? А Валера Готовкін не був розбещений всілякими подіями. Він не спав. Він мріяв під стукіт коліс — от як піде він до лісу, от як виявить там джерело. І вода у джерелі буде чистим пеніциліном з валер'янкою.
А колеса: трах-тах-тах! Трах-тах-тах!
А потім він. самородок знайде із щирого золота, з діамантами кілограмів на вісімсот. Потім він запримітить у болоті хрест. Усі гадатимуть, що то могила прадавня. А він лопатою копне, і всі побачать, що то ціла старовинна церква у болото вгрузла з усіма прикрасами.
І печери Валера відшукає.
І невідому науці гору відкриє. Загалом він час даремно не гаятиме. Ой, як хороше вночі в поїзді!
Трах-тах-тах! Трах-тах-тах! У-у-у! — то наш поїзд мчить.
У-у-у! Хат-хат-харт! Хат-хат-харт! — то зустрічний прогуркотів.
Ба-бах! — то Валера Готовкін з полиці упав, докрутився.
Він тому крутився, що весь час мріяв і хотів цієї ночі не спати.
Глибокої ночі поїзд прибув на станцію Вишній Волочок. До купе зайшов провідник і почав усіх будити.
Лейтенант Соколов і Маша Філіпенко вмить прокинулись. Геологічний співробітник, не прокидаючись, узяв речі й пішов до виходу з вагона. А Валера Готовкін не міг прокинутись. Він усе брикався і репетував:
— Бабусю, не буди мене, у нас канікули! Бабусю, не буди мене, у нас канікули!
Лейтенант Соколов узяв його під пахву, захопив свій чемодан і поспішив до виходу. Маша несла два рюкзаки — свій і Балерин.
На платформі біля поїзда був лише один зустрічаючий.
— Ви з експедиції?
— З експедиції.
— Ходімо зі мною до машини. Я шофер — Михайло Гагарін.
Він узяв у кожну руку по рюкзаку і повів експедицію через міст над коліями до свого «газика».
Лейтенант Соколов ніс Валеру Готовкіна. А той іноді хвицявся в усі боки і репетував:
— Бабусю, у нас канікули!
За ним ішла Маша і наглядала, аби щось із Валери не випало.
І останнім брів сплячий співробітник Стороженко. Видно, він був дуже тренований геолог.
Усі повсідались у теплий «газик» і рушили. Михайло Гагарін гнав машину швидко і недоладно. Вона підстрибувала на всіх вибоїнах і завертала в усі калюжі. Бризки так і розлітались навсібіч, ніби то був не «газик», а поливальна машина.
Коли вони їхали по нічному Вишньому Волочку асфальтом, то було ще нічого. Дехто навіть задрімав. Та ось вони виїхали на приміську неголовну дорогу. Тут машину як кине. Усі, хто в ній був, підскочили вгору. Та як стукнуться головою об стелю!
Маша вискочила із валянків.
Валера Готовкін заволав:
— Бабусю, не кидай мене на підлогу. У нас канікули!
Лейтенант Соколов опинився на місці Михайла Гагаріна. Михайло Гагарін проковтнув недопалок і втратив орієнтир. Потім він побачив, що сидить на чужому місці і замість керма крутить військовий кашкет. Геолог прокинувся і мовив:
— Впізнаю Вишньоволоцьку землю. Тепер почнеться.
Але тепер нічого не почалось. Лейтенант Соколов вів машину рівно, мов літак. Ніхто вже із валянків не вискакував і недопалки не ковтав.
Михайло лише встигав командувати:
— Зараз буде поворот ліворуч! А зараз — праворуч!
Невдовзі фари висвітили рейкову загорожу і «Ласкаво просимо!» над нею. То був піонерський табір. У якому розташувалась тепер база експедиції. Машу і Валеру віднесли до господарської кімнати. Поклали на запасні піонерські матраци і вкрили величезною, як футбольне поле, ватяною ковдрою. Під цією ковдрою можна було розмістити увесь Машин клас. Якщо б він, звичайно, лежав тихо, як оселедці. Навіть латки на ній були, як двірницький фартух.
Маша і Валера спали годин сто. А то й тисячу.
Уранці Валера прокинувся першим. Очі розплющив і нічогісінько не впізнає. Ні цих матраців, ні ящиків з милом, ні мішків з цукром він ніколи в житті не бачив. З усього, що було довкола, він лише Машу впізнав. Він її розбудив і питає:
— Машо, куди ми потрапили? Маша відповіла:
— Здається, це продовольчо-одежний склад. Отже, ми прибули.
Валера заходився мішки досліджувати. Знайшов шматок цукру, почав гризти.
— Ех, шкода, що тут мішка з котлетами нема.
Тут звідкись так смачно запахло, що діти зразу на запах пішли. І прийшли до великої кімнати, де геологи снідали. Вони були бородаті, у светрах, дужі такі. І сиділи вони навколо столу для настільного тенісу.