Далі вони з Володею Стороженком готували їжу і чекали на геологів. І от настав вечір. Геологи прибували на своїх машинах по кілька чоловік. Приходили вони мокрі, похмурі й кидались до грубки. Або падали на матраци, закутавшись у ковдри. Тільки головний, Юра Лоза, увійшов свіжий і лёгкий, як після сну. І почав в усіх розпитувати, як справи. І почав наносити на карту позначки та хрестики.
Тут до нього підійшов Володя Стороженко і простягнув ящик з листів і газет.
— Прочитай, шеф.
Юра мовчки узяв ящик і прочитав замітку про спорт.
— Нічого собі! Негайно дзвоніть у Бологово! Їхньому власкору!
— Подзвонили.
— Сказати, щоб він їх розшукав.
— Сказали.
— Молодці! — прояснів суворий Юра. — Давайте вечеряти. Хто замітку знайшов?
— Манюня, — відповів Володя.
— Оце так Маша, — почулися голоси. — Оце так Філіпенко.
— Коли воду знайдемо, назвемо Філіпенківською.
— Філіпенко-кола.
— Манюнінська!
Маша навіть образилась. Юра Лоза це зрозумів і сказав:
— Усім хутко вечеряти і спати.
Всі так і вчинили. А брудний посуд склали до ранку в газетні ящики.
Геологи пішли спати. І спали ще по дорозі до матраців.
А от у Валери Готовкіна сон не вийшов.
Вони з лейтенантом Соколовим і Михайлом Гагаріним зупинились у селі Студенець, неподалік од райцентру Виползово. І полягали спати у колгоспному готелі. Колгоспним готелем була хата літньої колгоспниці Настової Тетяни Семенівни.
— Я також була в Москві, — сказала Тетяна Семенівна геологам. — Картоплю возила. У мене там двадцять п'ять карбованців украли.
— Хто ж це посмів? — здивувався лейтенант Соколов.
— Одна якась дамочка, вся у каблучках і сукнях. Либонь, приїжджа. Може, іноземка.
— А куди ж ви дивились, мамуню? — спитав Михайло Гагарін. — Поки у вас іноземці гроші викрадали.
— Та нікуди я не дивилась. Я картоплею торгувала. Вона каже: «Розміняй двадцять п'ять карбованців». У мене гроші були далеко заховані. Я їх дістала із штанів, із хусточки вийняла і їй відрахувала. Вона каже: «Навіщо, мені, бабцю, твої троячки та карбованці. Віддавай назад мої гроші». Я їй віддала. А коли додому повернулась, у сестрин дім, а грошей і нема, двадцяти карбованців. Я потім подумала: гіпноз якийсь.
— Отже, двадцять карбованців украли? — запитав допитливий Михайло.
— Та вкрали двадцять п'ять, — відповіла Тетяна Семенівна. — Я сама їх бачила і в руках тримала.
— А не вистачає двадцять?
— Двадцять.
— Виходить, вони п'ять карбованців підклали? — припустив лейтенант Соколов.
— Може, й підклали.
— Отже, у них совість є?
— Звідки у них совість, коли вони двадцять п'ять карбованців украли.
І ніяк вони з тих двадцяти п'яти карбованців зрушити не могли.
Валера Готовкін запитав:
— Бабусю Тетяно Семенівно, а де тут у вас можна душ прийняти перед сном?
— Та у нас тих душів у селі зроду не було. А Михайло Гагарін сказав:
— Хіба ти не знаєш? Душу в селі нема. Люди у сільській місцевості душем не користуються. Вони перед сном ванну приймають.
— Нарзанову, — додав лейтенант Соколов.
— Яку таку ванну? — здивувалась Тетяна Семенівна. — Хочете, я вам лазню витоплю? Тільки води наносіть, — запропонувала вона.
— Бабуню, (ми себе ледве носимо, — заперечив Михайло Гагарін. — Немає у нас сил. Еге ж, Валеро?
Сил справді не було. Вони полягали спати в одязі по різних кутках під квітчасті ковдри. Тільки полягали, тільки заснули, зразу стукіт у вікно.
— Ей, Частова, геологи у тебе ночують?
— У мене.
— Їх до телефону кличуть. У бригадирів дім.
— Що, усіх?
— Не знаю, — відповідав жіночий голос. — : Сказали, геологів до телефону. Із міста дзвонять.
Прокинулись наші з Валерою і з усіх ніг подались у бригадирів дім на другий край села.
Постукали. Їх впустили.
Увійшли — трубка лежить на табуретці.
— Лейтенант Соколов біля апарата! — мовив Соколов військовим голосом.
З того боку відповіли цивільним голосом:
— Це кореспондент Куженкін говорить. Вам терміново треба їхати у село Ковровино. У Вал-дайський район. Джерело знаходиться там.
— А де це?
— Біля райцентру Єдрово.
— Чому терміново?
— Вельми чекають усі. Ваші товариші дзвонили із Волочка. Вони дізнались, що джерело у тому селі.
Поки вони так перемовлялись, бригадирові діти й бабуся з усіх сторін блискали очима. І з пічки, і з кухні, з-за всіх перегородок, із-під усіх ковдр.
— Гаразд. Передайте їм, що ми негайно вирушаємо. Передайте вітання усім хлопцям. Скажіть їм, що ми тут усі болота облазили.