Куженкін подивувався:
— А чого ви по болотах лазите?
— Так тут нічого іншого нема, — сказав Соколов. — Самі болота довкола. Добре, що вони замерзли. А влітку тут і кроку не ступиш.
— Успіху вам! — закричав Куженкін. — Я, може, теж примчусь, щоб описати в газеті.
Вони подякували бригадирові та всій його окатій родині й вийшли. Михайло Гагарін пішов готувати машину. Лейтенант Соколов розпитував у трактористів про дорогу. Валеру попросили переносити речі в машину.
Тетяна Семенівна дала їм у дорогу пакет ватрушок і сказала Валері:
— Ти, коли воду лікувальну знайдеш, мені набери пляшечку. У мене кістки ночами стріляють. Так тріщать, хоч з хати біжи.
Лейтенант Соколов каже:
— Скільки років людей лікую, не чув, щоб кістки ночами стріляли. Давайте, Тетяно Семенівно, я вас перед від'їздом огляну. Я все ж таки військовий лікар.
Він оглянув Тетяну Семенівну і сказав:
— Бабо Таню, кістки у вас здорові. Та й взагалі, ви жінка міцна, ніякої хвороби у вас нема. Ви ліжко огляньте. Може, то воно ночами тріщить. Пересохло все.
Тут Тетяна Семенівна збагнула:
— То не ліжко тріщить. То ліноль стріляє. Мені мій син Лексій ліноль привіз із міста на підлогу. Якийсь особливий, хімічний. Морозостійкий. Для Далекої Півночі.. Він його на виробництві купив. От він і тріщить од спеки, коли пічка витоплена.
Як тільки Тетяну Семенівну оглянули і діагноз встановили, завантажились у машину і поїхали в темряві. Потихеньку, поволеньки. Їхати мали сто кілометрів, де путівцем, де асфальтом. — Спочатку машину вів Михайло Гагарін. Промені світла від фар металися в усі сторони. Потім він втомився і попросив Соколова покрутити баранку. Вони по черзі підміняли один одного. А воєнізований онук Валера Готовкін беззмінно спав на задньому сидінні. Він був дуже вольовий і наполегливий. Навіть тоді, коли підлітав на вибоїнах до стелі, він все одно не прокидався. Довго їхали.
Дуже довго їхали.
Ось уже почало світати. Минули напівсонне районне село Єдрово, перемовились із напівсонним працівником ДАІ і вийшли на останню пряму до селища Ковровино.
Назустріч потягнулись невдоволені ранкові трактори, старовинні автобуси з фанерними віконцями і поодинокі колясочні мотоцикли.
У лісі довкола дороги були розробки лісу. В усі сторони йшли просіки, розвилки, повороти. І скоро Михайло Гагарін збочив з гостинця. Він метався, з колії в колію, поки не заблукав остаточно.
Він не став будити Соколова, котрий уже задрімав, заглушив двигун і відкинувся на сидіння — спати.
Вони спали. І спала ще величезна, більша за Францію, Калінінська область разом з Вишньоволоцьким районом.
Першим прокинувся Валера Готовкін. Адже він раніше за всіх заснув. І прокинувся він через те, що якийсь кошлатий дядько ходив і хрустів ранковим льодком коло машини. То був лось.
Валера погудів, побібікав, і лось дременув до лісу. Всі попрокидались.
Сонце сяяло з усіх сторін. З-за кожної гілки. Було тепло. Лейтенант Соколов запитав у Михайла Гагаріна:
— Скажіть, будьте ласкаві, шановний товаришу водій, де тут можна душ прийняти перед сніданком і зуби почистити?
Михайло Гагарін напружився, теж хотів придумати щось дотепне, потім мовив попросту:
— А хрін його знає!
Вони хутко вмились снігом… Соколов видав кожному по сирній ватрушці із целофанового кулька Тетяни Семенівни, і вони рушили далі.
За кермом сидів сам лейтенант, і машина не скакала і не підстрибувала. Вона вперто долала кілометр за кілометром, і ось уже траплялись перші ознаки селища. Свіжі сліди, пісок і тирса на дорозі, різнорозмірні собаки.
Далі їм зустрівся хлопчик. Він котив перед собою величезний балон од колісного трактора.
— Хлопчику, хлопчику, як проїхати до селища Ковровино?
— По цій дорозі і їдьте, — відповів хлопчик. Він завдав собі на плечі колесище і пішов далі.
— Може, ти нас проведеш? — спитав лейтенант Соколов.
— Нє-а, я не можу, — відповів хлопчик. — Я біжу на МТФ, колесо вулканізувати. Поспішаю. Позаду дідусь іде, трактора тягне. Треба до його приходу все полагодити. А то він розгнівається. Та вам тут недалеко — п'ять кілометрів усього.
Наші злегка очі повибалушували на цього хлопчика з колесом, на його дідуся і поїхали далі.
Все ближче і ближче село.
Аж ген старенька по дорозі йде з торбиною. У той же бік.
— Сідай, бабусю, підвеземо.
— От як добре, голуб'ята, — сказала старенька. І почала всідатись у «газик».