Михайло Гагарін скочив зі свого крісла й допоміг старенькій. Потім подав їй торбинку.
— Бабусю, а що ж у тебе в торбинці? Не піднімеш. Гирі, чи що, носиш з собою, гантелі?
— Які гантелі, любчику! Праски несу електричні. Викинули в сільпі. Я й взяла для себе і для сусідів. Та багато не можу — десять штук всього.
Вона примружено дивилась на дорогу.
— А для гантелей я старою стала. Здоров'я у мене зовсім нема.
— А що у вас із здоров'ям, бабусю? — запитав лейтенант Соколов. — Чого його нема?
— І не знаю чому. Тільки ломить мене всю вранці. Так і викручує! Так і викручує!
У бабусі в руках була кочерга. Вона нею замість ключки користувалась в ожеледицю. І бабуся почала показувати, як її викручує на прикладі цієї кочерги. Всю кочергу у вузол зав'язала. І сказала:
— Вік, либонь. Мені вже вісімдесят скоро.
— То не вік, — заперечив Гагарін. — Мене, буває, також крутить вранці. Хочеш випрямитись — і не можеш. — Він намагався випрямити кочергу. — Ніяк не можеш! Це простудне, бабусю.
— Може, й простудне, — погодилась праскова бабуся. — А мені вже й виходити. Дякую вам, любчики. Дай вам бог здоров'я. От і мій дім. От і все наше селище Ковровино. Десять хат всього.
— Бабусю, а де у вас тут можна води набрати? — закричав із заднього сидіння Валера Готов-кін. — Дуже пити хочеться.
— А почекай-но. Я тобі зараз молока винесу.
— Ні, бабусю, не треба молока. Мені вода потрібна, попити, вмитись.
— Чи душ прийняти, — додав Михайло Гагарін.
— А ви під'їжджайте до ставка. Там і буде джерело. Якраз біля каплиці.
Хутко доїхали до джерела. Набрали води. Випили по склянці. Нічого особливого. Вода як вода.
Соколов дістав блискучу горошину й кинув у склянку з водою. Пиш! — лише бульбашки пішли. Горошина вмить розчинилась.
— Ура! — закричав Валера Готовкін. — Де тут найближча пошта?!
До найближчої пошти було, як завжди, кілометрів тридцять. Вони набрали каністру води й рушили.
Знову вибоїни і переліски. Знову путівець і така дорога, немовби вона фальшиво-стратегічна. Начебто її для ворогів прокладали, щоб вони нікуди не доїхали. І от довгождане райсело Єдрово і довгождана пошта.
Наші неголені учасники експедиції нагадували невідомо кого. Коли вони ввалились до пошти, дівчата подумали, що у них знову кіно про війну знімають. Вони сказали:
— Цих акторів кепсько загримували. Військова форма у них як новенька. І щетина не справжня, так і дивись, відклеїться. І китайських плащів, як у шофера, партизани не носили. Їх тоді ще в продажу, не було.
Лейтенант Соколов хутко накидав телеграму:
«Місто Вишній Волочок. Піонерський табір фанерного заводу. Начальнику геологічної експедиції Лозі.
Джерело знайдено. Виявлено у селищі Ковровино. Веземо пробу.
Соколов, Готовкін, Гагарін».
Через годину вражені геологи на чолі з Юрою Лозою, вибалушивши очі, читали:
«Джерело знайдено крп Виявлено у селищі з коровою крп Веземо пробку крп Соколов Готов Кін-Гагарін».
А коли Михайло Гагарін, Соколов і Валера Готовкін вийшли з пошти, вражені дівчата казали:
— То не партизани були, не з кіно. То міліція була. Петровка, тридцять вісім. Вони злочинця шукали. Він, мабуть, був дуже небезпечний.
— Чому небезпечний? Скажи, Марусю.
— Тому що Соколов готов.
— А той, у китайському плащі, і справді китайської національності.
— Це ж чому, поясни, будь ласка.
— Тому що прізвище у нього китайське — Кін-Гагарін.
Через деякий час кореспондент Куженкін прибув. Він довго дівчат розпитував. Телеграми читав. А потім продиктував по телефону допис у вишньоволоцьку газету: «Кін-Гагарін виходить на слід».
Потім було багато всіляких подій. І зустрічі у піонертаборі. І урочистий вечір з вишньоволоцькою інтелігенцією. І відповіді на запитання журналістів.
А ще через день, надвечір, Михайло Гагарін на своєму «газику» привіз у Вишній Волочок на станцію готового Соколова, Валеру Готовкіна і Машу Філіпенко. Вони від'їжджали до Москви. Ще проводжав їх геологічний Володя Стороженко. З величезним порожнім рюкзаком. Як завжди, йому було доручено по дорозі купити п'ятсот банок консервів.
Він говорив на прощання:
— Їдьте, друзі. Я не буду тут з вами панькатись, сльози проливати. По консерви побіжу. Я став фахівцем по консервних копалинах. Я вже давно не геолог.
Відомий слідчий Кін-Гагарін також не панькався. Він подарував Валері ліхтарик-дзижчалку і подався колеса підкачувати. Ех, життя геологічне!