Спільна колективна версія на той час схилялась до того, що ніякої вояччини не було. Просто хлопчина сам втік од виховної бабусі і переховується десь тут, у парку, от уже кілька днів. Карбованець, взятий у бабусі, витратив. Ночі холодні — от чому з'явилась продуктова записка, от для чого потрібні валянки.
Тим часом на стадіоні розгорталась оселедцева епопея. Робітники на очах у глядачів згвинчували із скляних пластин величезний басейн. На шляху до басейну від машини «Жива риба» ставили бочки, наповнені водою. Радіо грало всіляку відповідну рибну музику: «Амурські хвилі», «Славнеє море священний Байкал» і всі пісні композитора Рибникова.
Ось залунав марш підводників, і на стадіоні по колу пошани пішов сам дресирувальник — Геннадій Овчинников. Він був у костюмі тореадора, ввесь жвавий і рішучий. Лише замість шпаги у нього за поясом стирчав великий пластмасовий сачок.
Верхи на машині «Жива риба» сидів його чепурний асистент. Овчинников скомандував йому через увесь стадіон:
— Віддраїти люки!
Помічник відкрив кришку, і з машини одна за одною почали вистрибувати сріблясті риби. Вони стрибали із бочки в бочку. І таким потоком сріблястих стріл летіли до центрального басейну.
Стадіон вибухнув оплесками.
Далі риби почали виконувати програму, написану на афіші. Грали сценку веселий рибалка.
Асистент Геннадія підходив до басейну з вудкою і з великою сковорідкою. Він показував жестами глядачам, що зараз наловить риби для тієї сковорідки. Вудку закидав у басейн. А веселі оселедці не клювали на його вудку, а щоразу чіпляли йому на гачок то старий черевик, то порожню консервну банку.
Зрештою веселий рибалка йшов зі своїм уловом в бік, протилежний тому, звідки прийшов. На спині він ніс величезний рюкзак з написом «В утиль».
Далі риби стрибали через ополоник, тобто через сачок. Його піднімали все вище й вище, як планку для спортсменів, що стрибають вгору. Просто дивно було, як високо вони могли злітати. Після стрибків вони підпливали до приборкувача і брали у нього з рук черв'яків.
Потім був великий баскетбольний матч. Оселедці ганяли кульку від настільного тенісу по всьому басейну. Закидали її в кошики. Одні оселедці були з червоними плавниками, другі — із зеленими. Виграли зеленоплавникові. Краснопірки програли. Стадіон бушував. Глядачі підскакували й підстрибували, не відриваючись од біноклів.
І нарешті було показано найнебезпечніший трюк — стрибки крізь вогняне коло.
Дресирувальник Овчинников під барабанний дріб виніс палаюче дротяне коло і запропонував оселедцям стрибати Крізь нього. Оселедці не злякались. Вони сріблястою лавиною летіли крізь вогонь, робили коло по басейну і стрибали знову. Зрештою коло догоріло, а оселедці все стрибали й стрибали. Певно, вони дуже полюбляли ці небезпечні стрибки.
І ось під грім всього стадіону оселедці з бочки в бочку повертались у свою «Живу рибу».
Асистент і сам Овчинников уважно спостерігали за ними і рахували риб. Коли один оселедець шугнув повз бочку і плюхнувся на траву, Овчинников блискавкою підлетів до нього, схопив могутньою рукою і кинув у воду.
Усі раділи і плескали в долоні. А знаменитого Овчинникова оточила юрба його шанувальників. У нього брали автографи й запитували:
— Скільки років вашим рибам?
— Середній вік — два роки.
— Чи довго ви готували цей номер?
— Майже півтора року.
— У ваших риб є імена?
— Є. Ми називаємо їх іменами квітів: Волошка, Ромашка, Лілія, Лопушок.
— Як ви розпізнаєте своїх вихованців?
— За розмірами плавників. За відстанню між очима. По загальному вигляду.
— Скажіть, будь ласка, ваші оселедці каспійські, балтійські чи івасі?
Це запитання поставив хлопчик вельми інтелігентної зовнішності, з великими карими очима і трохи випнутими губами.
— Ті, і другі, і треті, — відповів ввічливий приборкувач.
А допитливого хлопчика оточив гурт дітей.
— Скажіть, це ви грали у кінофільмі «Юність Джавахарлала Неру»?
— Скажіть, у вас є бабуся? А вона не губила хлопчика?
— Повідайте про свої творчі плани.
Допитливий хлопчик був той самий усіма розшукуваний Альоша Воджаєвич. Операція «Веселі оселедці» завершилась.
Гуля Курбанівна була щаслива. Вона сказала:
— Ви все робили неправильно, проте хлопчика розшукали. Молодці.
— Я не хочу розшукуватись! — репетував Альоша Воджаєвич. — Я хочу в парку жити, рибу ловити.
— А бабусі тобі не шкода?
— А мене тобі не шкода? — кричала Олександра Семенівна. — Я все життя на тебе поклала. II п'ять років у пісочнику провела. Я до педагогічного інституту вступила. Я в шахи грати навчились. Я на арфу сто карбованців зібрала. Тобі б потерпіти років тридцять, із тебе академік вийшов би.