— Візьмемо мене. Скільки я заробляю?
— Ну, двісті.
— Вірно, двісті. А іноді так і двісті двадцять.
— Буває.
— А буває, і за шкідливість доплачують. І за понаднормові.
— І премію дають, — вставив Розов. — Щомісяця.
— Отож іноді у мене на круг і до трьохсот виходить.
— Ясно, — каже Дмитрієв. — От звідки у мене перевитрати заробітної плати.
— То не страшно. Не забувайте, що складальник вищої кваліфікації. А гірше інше… Припустимо, я закінчив інститут. Ї ціни мені не буде. Куди ж ви мене направите?
— Технологом у цех.
— А який оклад?
— Сто шістдесят…. І премія.
— Чудово. Дякую вам. І заради цього я п'ять років гибів.
Тут слово Розов узяв:
— Діти, правий Іван Шубовсть. Мало у нас ще уваги приділяють фахівцям. От у Японії, кажуть, завод своїх людей як зіницю ока береже. Леліє. За кожний відпрацьований рік надбавку дає. Чому?… Бо там сировини немає. Що їм вдалося завезти, те вони й переробляють. Сьогодні завод транзисторні приймачі випускає, завтра — підйомні крани. А робітники ті ж самі. Просто вони дві, чи три, чи п'ять спеціальностей мають. І мікропаяльником працювати можуть, і пневматичним молотком. Як не дивно, у них там навіть щось на зразок змагання є. І Дошка пошани, кажуть, майже на кожній фабриці…
І пішов, і поїхав… Вельми цікаво він оповідає і доладно. А згодом хочеш пригадати, що ж таке він тобі повідомив, а пригадати нічого.
Але слухати його цікаво. Діти навіть роти повідкривали. Не робітник виступає, а прямо кандидат наук наймудріший. Усі звикли: коли робітник — іди й роби. А тут троє робітників, і вигляд у них, і звички, і одяг не гірше, ніж у найдженджуристих учителів. Дивно.
Далі Дмитрієв Бочкова представив. Вірніше, просто сказав:
— Це наш ГОЛОВНИЙ РОБІТНИЧИЙ МЕХАНІК. Робітник шостого розряду. А з ним членкори радяться. У теорії гіроскопів він нічого не тямить і формул не знає. І не дивно. Там кожна формула довжиною десь з півкілометра. Але все відчуває і на будь-яке питання відповісти може. Він єдиний на заводі, кому НДІ, що розрахунки нам постачає, дозволяє креслення змінювати. Вони йому більше, ніж собі довіряють. Либонь, він найбільш оплачуваний робітник у нашій галузі. А то і в країні. Тільки рацпропозицій він чотири на місяць подає. Винахідливіші одна одної. А авіаційне дослідне виробництво для розумної людини просто Клондайк. Що забажаєш, сам придумуй і пропонуй, що забажаєш, із іноземних журналів бери. Аби воно прибуток давало. І один Бичков дав нам більше прибутків, аніж увесь електроремонтний цех. Говорити він не полюбляє і, здається, взагалі не вміє. Тому ви просто на нього подивіться. А ти, Бичков, іди і просто постій на трибуні.
Бичков постояв. Я заплескав у долоні, і всі довкола заплескали. Далі Дмитрієв мене представив. Розповів історію про надувний матрац. І завершив він її своїм подивом, що я виявився кращим складальником, а не якась інша, серйозніша і достойніша людина. З гарним моральним обличчям і біографією.
Я кажу:
— Серйозність, діти, то ще не достоїнство. Індик також серйозний. А особливо баран. Проте стався у нас якось на заводі такий випадок. У механічному цеху. Вбивали у бетонну стіну костилі. Спеціальним таким пістолетом-молотком. Вкладається у ствол пороховий патрон і костиль. Підносять пістолет до стіни — ба-бах! — половина костиля у стіні, половина персоналу непритомна. Цех величезний. Відлуння по ньому півгодини прокочується. От пару разів пістолетник бабахнув і втретє приготувався. А тут по цеху йде делегація. Чепурні такі дяді, статечні, у білих сорочках. Із главку чоловік двадцять. І раптом як тарахне! Ми люди треновані, призвичаєні. Вже два постріли пережили, і то у нас інструменти з рук попадали! А вони ж новачки, з корабля на бал! І тут хтось вигукнув: «Лягай!» Ну й попадали вони як підкошені. У піджаках, у сорочках та на цементну підлогу. Лежать, очунюють, втрати підраховують. Одного, наймолодшого, попід руки повели. Та ще один наш електрик знепритомнів. Він саме тоді рубильник увімкнув для точила. Він увімкнув, і як, бабахне! Йому спало на думку, що він висадив авіаційний! А за це йому не подякують. Потім наше начальство кілька діб робітників допитувало: «Хто вигукнув? Зізнавайтесь, а то гірше буде. Зізнавайтесь, простимо». Та крикливець не зізнався і, як на мене, правильно зробив. Через нього всьому начальству по ланцюжку з самого верху добряче перепало. І хочеш не хочеш бідолаху провчили б. Чи то премії не дали, чи квартиру не виділили, чи то саме в дощ на картоплю послали. До чого це я кажу? А до того, що цього дня продуктивність праці у цеху була найвища. А день був понеділок, найнепродуктивніший. Робітники реготали, майстри посміювались, а начальник цеху крізь зуби, та все ж посміхався. Це й позначилось на виробітку. Або ось. Тепер у складальному цеху дозволили вмикати несерйозну музику. І ніхто у приладах нічого не плутає. А ми її ще до дозволу вмикали. Тільки-но майстер пішов — одразу з маленького магнітофона на маленький динамік. І джаз у нас співає, незважаючи на заборони начальства, і всілякі «Акорди» горланять. І продуктивність у нас поліпшується. Та найголовніше от що. Хоч скільки б вам про завод оповідали, хоч скільки б екскурсій було, нічого ви не довідаєтесь про свою майбутню роботу. І обрати фах собі не зумієте. Я пропоную організувати курси для поступаючих на наше підприємство. Або, навпаки, для бажаючих бігти від нього якомога далі. І готовий керувати тими курсами, тому що досконало знаю завод. Пояснюю я все досить доладно. Ось приклад. Що таке головний інженер? Який у нього статус на заводі? Відповідаю формулою: