— У це вухо вам треба вечорами ватку класти із спиртом або з горілкою. Зрозуміло?
— А в друге, — погоджуюсь я, — треба маленький бутербродик з ковбасою.
Почалось усе в дитинстві. Пригадую, в дворі у нас двірник із шлангом дерева поливав. Тут у двірницькій дзвінок. Кличуть його до телефону. Він кран закрутив і з шлангом у кабінет до себе заходить, розмовляє. «Так, так, так, — говорить, — буде зроблено, товаришу полковник». І тут мене дідько під руку штовхає. Я до того краника шасть — і відвертаю… У двірницькій жах просто! Вода періщить в усі боки, як із брандспойта б'є, і усі, хто там є, один за одним на вулицю вимиваються:
— Караул! Диверсія!
А мене уже і слід захолов. Чкурнув через пустир, до річки, одежу на голову і плавом на той берег!
Я іноді думаю: от піду я завтра по вулиці, побачу, двірник із шлангом у двірницьку до телефону йде — відкручу я кран чи ні? Ризикну чи не наважусь — ось у чому питання. Напевно, ні. Зараз я бігаю не так прудко.
І всі мені радили в цирк іти. «Там якраз тобі місце». І пішов я в цирк. Прийшов і зразу до директора. У списку зацікавлених осіб із зазначенням посад, корисності та шкідливості для нашої справи про нього було написано: «Коліков Микола Миколайович. Років –54. Освіта вища економічна. Характер загалом доброзичливий. Категорично не полюбляє приймати ніяких рішень. Все має уладнатись або розсмоктатись саме по собі. Поза роботою — звичайна компанійська людина. На роботі ідеальний чиновник всіх часів і народів — добре налагоджений передавальний механізм-шестірня. Тиснуть зверху — передає тиск униз. Коли на нього знизу тисне дрібнота, така, як я, — передає тиск нагору, щоб начальство приймало рішення. Десятий директор Циркконцерту. Всі інші тримались тут не більше року».
Прийшов я і зразу до директора:
— Здрастуйте. Хочу до вас на роботу поступити.
— Ким?
— Клоуном.
— Яка у вас освіта? Циркове училище кінчали? Естрадну студію?
— Ні. Заочний інститут, по автоматиці.
— Може, ви до нас інженером підете? У нас апаратура величезна і електрика складна.
— Інженером не хочу.
— А що ви вмієте робити? Жонглювати? Стійку робити на руках? По дротині ходити?
— Я людей смішити вмію.
У кабінеті ще один товариш сидів. Похмурий такий, на бульдога схожий. (Мосалов Антон Савелійович. 56 років. Головний режисер. Освіта середня спеціальна. Стаж роботи в цирку 15 років. Прийшов із армійської самодіяльності. Вельми хазяйновитий зразковий чоловік. Один із головних моїх прибічників, якщо вони загалом у мене можливі.) Раптом він каже:
— Якщо молода людина, юний інженер, стверджує, що він уміє смішити людей, я схильний йому вірити. Давайте дослід проведемо. Покличемо сюди Сидорова — завгоспа нашого. Іван Корнійович в цирку у нас двадцять років служить, а жодного разу не посміхнувся навіть. Хай товариш його розсмішить. Якщо зуміє, годиться він у клоуни.
Директор погодився. Я також. Послали за Сидоровим. І ще народ позбігався дивитись, як я Сидорова смішитиму. Чекаємо.
Заходить Сидоров. У синьому халаті. Ручиська величезні. У руках молоток, у зубах цвяхи.
— Кликали?
— Кликали.
— Чого?
— От чого. Я, Іване Корнійовичу, із всесоюзного журналу. Найголовнішого. Кореспондент. Нам на обкладинку знімок потрібен. «Під куполом цирку». Щоб один силач восьмеро чоловік тримав. Зрозуміло?
Він кивнув.
— Так от. А ваш силач нижній підвів: з дружиною свариться, і син у нього запущений, у школі скло побив. Не можна такій людині на всесоюзну обкладинку. Не тягне він. Дирекція рекомендує на вас спинитись.
Іван Корнійович оторопів.
— Будете ви, Іване Корнійовичу, нижнім силачем. То як?
Він почав цвяхи з рота виймати.
— І не сперечайтесь, — кажу. — Ви — кращий виробничник. І в цирку довше від усіх. І профспілкова організація за вас горою. Отож усе вже вирішено. Необхідно лише деталі обговорити. Костюм у вас є?
Іван Корнійович тим часом цвяхи вийняв:
— Нема в мене. Не доводилось.
— Отже, керівництво забезпечить. Вам краще який: двобортний, вечірній, спецівочку чи традиційне трико?
— Спецівка зручніша.
— Все ясно. Вимоги справедливі. Буде спецівка синя з блискітками у вигляді водопровідних гайок. Нічого?! Дирекція береться?
— Береться. А чого ж?
— Тепер, Іване Корнійовичу, щодо восьми чоловік. Чи не замало для обкладинки? Може, до п'ятнадцяти довести? За рахунок детесаафівських активістів? І назва є гарна, свіжа — «ДТСААФ на висоті»!
Іван Корнійович замислився. Я також.
— Хоча ні, — кажу. — П'ятнадцять чоловік забагато — дріт не витримає.