— Давайте, — кажу, — футбол показовий, беркицьнутий влаштуємо.
— А як це?
— Ось так. Хлопчики проти дівчаток. Майже танці. Лише на полі з м'ячем.
— Та ми їх! Під сто — нуль!
— А ми вас мотузками пов'яжемо. По двоє чи по троє! Багато ви не набігаєте!
— Е!!! Тоді вони у нас виграють!
— Нехай. Справа не у виграші. Треба колективний цирк влаштувати. Для глядачів, для табору. Падати навмисне, перекидатись, горлати. Зрозуміли?
— Чудово!
Коли вони клюнули, треба качати. Не можна таку витівку задешево віддавати. У будь-якій справі слід бодай трохи, але поторгуватись.
Золоте правило є у собачників: не віддавати щенят задарма. Хоч два карбованці, хоч три одержують від нового господаря. Тоді щеня стає цінністю, товаром, і просто кинути його шкода — адже гроші заплачено. Помру тепер з оцим кривоногим собакою, щоб він здох!
Почав я торгуватись: приготуйте форму, напишіть смішну об'яву, оголосіть по радіо, придумайте і відпрацюйте трюки. Коротше, почали діяти мої безголові!
Обрали жюрі. Встановили призи за кращий гол, найшляхетнішому гравцеві, за найцікавішу комбінацію.
Вельми інфантильні у нас були здоровані. Їм будь-що праглося всі призи виграти. Усі перемоги одержати. І на цій інфантильності я і їхав.
Вчився керувати видовищем і весь табір у напрузі тримати.
Необхідно було зробити так, щоб ніхто — від останнього піонера до першого дорослого — протягом цих ігрових 60 хвилин з поля піти не захотів.
Але зате видовище, я вам скажу, вийшло — від реготу луснеш!
… Сяє сонце. Яскраво вдягнені хлопчаки і дівчатка носяться по полю з пекельним старанням. Стадіон гримить. А болільники, якщо бажають, беруть участь у грі за допомогою двох перекинутих через поле канатів/Біжить гравець, і залежно від того, з якої він команди, або хлопчики, або дівчатка щосили напинають на його шляху мотузку.
Сам я на воротах стояв. І також у гру втягнувся. Стрибав як звір і під ноги кидався. Ї весь час разом із старшою вожатою. Я у неї на мотузці, як сенбернар, був на прив'язі. Як ото кинусь до м'яча, так її і валить з ніг. Поки кухарка з кухні на поміч до неї не прийшла. Тут я вже не рипався. Програли ми, три — один.
РОЗДІЛ N+14
(На суді ніхто у нас не зайвий)
От уже кілька вечорів обговорюємо ми втрьох становище. Виробляємо стратегію. Вірніше, не стільки ми її виробляємо, скільки мене проробляємо.
Це непогано. Досі сидить у мені комплекс інженера. Усе я себе зі своєю всесоюзною славою і платнею до друзів інженерів приміряю. Чи маю я право на таку кількість вільного часу? На таку квартиру? Чи корисна моя діяльність не лише для мене самого? І чим більше неприємних слів скажуть мені мої милі, тим більше я буду радий.
— Бабусю! — гукаю я. — Подай мені, будь ласка, телефон.
— Та він же у тебе в кімнаті!
— А я на дроті!
Бабуся подає мені нагору телефонний апарат.
— Коли справа завершиться, тобі неодмінно треба буде до лісу йти.
— У партизани, чи що?
— У мавпи. Ти вже цілком дозрів для життя на гілці.
— Бабусю, бабусю, Віро Петрівно, ось ти знову лаєшся, не даєш мені життя, надриваєш моє бідолашне серце. А я ж не просто на дроті тиняюсь. Я громадську думку формую. Гласність — от наша сила. Про ніякі особисті інтереси я не дбаю. Ї будь-яка людина, що має стосунок до цирку, має знати мою точку зору. От послухай, бабусю. Я набираю черговий номер.
— Алло, вітання, старий! Чув, яку я кашу заварив? Нічого не чув? Я тебе порадую. Я з Тихомировим зчепився. Він такий тип… Заради свого місця будь-ким пожертвує… Пам'ятаєш, нас за кордон не пустили? Він тоді на худраді сказав, що наш репертуар ідеологічно не витриманий… Ні, то не його право! Його право — формувати репертуар. Створювати його. А він привласнив право оцінювати нас — правильні ми чи неправильні. Він мусить складати нам програму. Бігати по авторах, збирати їх, стежити за журналами. А він усе перевернув з ніг на голову. Він жде, поки ми самі принесемо йому сценки, тексти, інтермедії. І ще комизиться. Дуже зручна і вигідна позиція! Так, питання більш ніж складне… От і приходь на суд розбиратись.
— Я гадаю, що з Тихомировим ти все-таки правий, — каже бабуся. — І мене головним чином переконують у цьому точні формулювання. Зверни на них увагу.
— Зверну, бабусю… Алло, можна Угарова? Гаразд… Слухай, Валеро, пам'ятаєш сценку, що її нам Дзюровський запропонував? Про слона. Топилін сторожа грав, а я намагався слона вкрасти і на запчастини пустити… Тихомиров сказав, що то сатира. Тим має «Фитиль» займатись. Я ще Топиліна відволікав і в патрони цукор сипав замість солі з метою гуманності.