Вітер. Лякливий зайчик плигав там.
Простуда. Крикливий зайчик…
Дід Мороз. Який, який?
Простуда. Зрадливий… кмітливий…
(Вітер стрибає, підказуючи.)
Простуда. Робив зарядку, наш ріднесенький…
І чого там тільки не було… І морячок з мішком підгортав. І конячка мокронога бігла о пів на шосту… (Тому що Вітер показував на годинника — мовляв, поспішає.) І таке інше.
Простуда. Везе конячка…
Вітер (пошепки на увесь зал). Дрівця. (Показує на підлогу.)
Простуда. Сцену… Піаніну… А в домі…
Вітер. Мужичок…
Простуда. А в домі морячок… молоток…
Дід Мороз. Який ще морячок?
Простуда. А той з мішком, котрий підгортав… До посиніння…
— Кумедна сценка, — сказала бабуся.
— Мені також подобається.
— А яка в тебе протиотрута?
Я поклав на стіл зелену книжку «Таємний лист Діду Морозу. Новорічна вистава. Варіант Хомської філармонії. Рекомендований до постановки на новорічних святах для дітей 6-х класів».
— І все тут є? — запитала бабуся. — І хомичайники і конячки?
— Все.
— Гаразд. За цю історію тобі п'ятірка. Тільки довідайся, будь ласка, хто були автори першого варіанта.
РОЗДІЛ N+18
(Останній із списку подяк і доган)
Дожили! Мені почали п'ятірки ставити. І хто? Рідні бабусі, котрі інакше як безголовим ніколи мене не називали. Ну що ж! Хто б сперечався. А я похвалою не розбещений. Дякую тобі, бабусю Віро Петрівно! Служу Радянському Союзу! Тільки я до себе вимогливіший.
Сам собі я поставив би п'ятірку лише за одну справу — один незвичайний і позапрограмний виступ. Власне, за нього я і одержав подяку від персоналу дитячої лікарні селища Кубинське.
Ми там були на гастролях маленькою групою. Я і Топилін, ще один ілюзіоніст з дружиною та два гімнасти. Виступали по клубах.
Під час переїзду до цього селища кумедна історія сталась. Їхати треба було вісім годин. Поїздом, їхати вдень. Топилін і каже:
— Навіщо зайві гроші витрачати? Візьмемо чотири квитки. Решта зайдуть як проводжаючі і лишаться. Адже спати не треба. Все одно всі в одному купе товктимуться. А гроші на кіно витратимо чи на їжу.
У Топиліна комплекс голодного дитинства. Йому все ввижається, що завтра продукти скінчаться або гроші. Решта каже:
— А якщо контроль?
— Подумаєш. Під лаву можна залізти. Або у вагон-ресторан піти.
Один гімнаст — верхній — Топиліна під гримай цілком. Решта погодилась за умови, що не їм сидіти під лавою. Так і поїхали.
Квитки купував я. І коли контроль замаячив, усі до мене кинулись повідомляти. Я Топиліну і гімнасту знак подав. Вони під лави, як домовились… Сидять вони там і чують:
— А чому це вас тут четверо, а квитків шість? Де ще двоє?
— Вони у нас сором'язливі. Під лавкою сидять.
Контролер не повірив, вирішив подивитись. Відкрив, а там Топилін. А під другою гімнаст.
— І ось так, — кажу, — щоразу. Як чужий голос почують, одразу ховаються. Біда з ними.
Контролер відповідає:
— Ну, коли вони такі сором'язливі, хай там і сидять. Даремно ви на них квитки брали. Під лавою вони нікому не заважають. Могли б і так їхати. Безплатно, як чемодани.
Мене мовби хто під руку штовхає:
— А ми й не брали. То я два квитки з попереднього рейсу підклав.
Тут уже контроль заплутався. З одного боку, дозволив безплатно їхати… а з другого — вони ж безбілетники… І щоразу довкола мене так виходить.
Та справа не в цьому. Доїхали ми, влаштувались. І раптом у готель до нас прибігає. молода жінка в халаті білому і прохає прислати до них у дитячу лікарню клоуна.
Я кажу:
— Дякую, у нас усі клоуни здорові.
Та виявляється, не до жартів. У них робились дві операції. Раптом світло в районі вимкнули. Довелось дітей терміново до іншої лікарні перевозити — в палату вони не повернулись. І чутка пішла, що хлопчики померли. Батьки збіглись. Діти засмутились. На лікарів дивитись не хочуть. Ліків не вживають. Уколи робити не дають. Лікувати у такій атмосфері безглуздо. Треба їх розважити.
— А ви хто будете?
— Я — педагог при лікарні.
— Гаразд. Ми вдягатись почнемо. А ви своїм подзвоніть, хай карету висилають.
— Та лікарня тут за рогом. Іти два кроки.
— То вам два кроки. А нам у клоунському вбранні не менше двох годин. Усі діти міста збіжаться. І потім карета для справи потрібна. Для видовищності. І санітарів нехай пришлють якомога дужчих. Їм доведеться нас по поверхах носити.