Вона подалась дзвонити. Тут до нас гімнасти приєднались…
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Мене взагалі дивує ставлення культпрацівників та інших запрошувачів до акторів, співаків, письменників.
— Ви у нас виступіть. Дітвора так хоче на вас подивитись. Якихось дві години поспіваєте… Ні, піаніно у нас нема… І акордеона. Ви з собою візьміть… І мікрофона нема. Ви голосніше. Вас почують… Діти вас так обожнюють. Ми їм обіцяли за металолом… Вони будуть засмучені… Їхати до нас просто — на трамваї до фабрики-кухні, а там на автобусі до кола і через будівництво…
У таких випадках цілісінький день втрачаєш: поки приїдеш, поки поїдеш, поки виступиш. Свої справи стоять. Після виступу приїжджаєш висотаний, бо ж дітвори чверть залу і розсмішити її нелегко. І чого тільки не виробляєш, і на руках ходиш, і співаєш, аби вони розсміялись. І все заради того, щоб мене задавакою не вважали і скупим…
А Топилін завжди відмовляється. Під різними приводами. І він правий. Коли б вони запрошували покрівельника, то йому і машину пришлють, і інструмент приготують. А ми для них — так… веселі розважальники. А невідомо ще, чия, робота тяжча!
Діти в лікарні через півгодини побачили з вікон таку картину. Їде «швидка допомога». На капоті сидить Топилін із сурмою і сурмить що є сили! Сирена йому підігрує.
Машина робить коло пошани довкола корпусу. Топилін відкриває задні дверці, і санітари витягають на носилках мене. Але обличчями вони стоять у різні сторони, як тягни-штовхай. І тягне кожен у свій бік. Ані з місця!
Вони носилки поклали, оббігли довкола і знову взялися за ручки. На цей раз лице до лиця. Сердяться санітари, один одному кулаки показують. А я то одного, то другого нищечком — штовх. От і бійка почалась… Наші гімнасти свій етюд виконали у легкій похідній формі. І перекидались вони, і падали, а вся лікарня у вікна дивилась. Як у давнину під час давніх маніфестацій.
Потім верхнього гімнаста у карету заштовхали, а Топилін разом з нижнім мене до корпусу понесли.
А я — просто чудо! Перука руда! Шафа-піджак на мені. Черевики! — їх хоч на валянки надягай. Парасолька і саквояж при мені. Лежу на носилках, граю на дудочці. І черевиками сам собі диригую.
Занесли мене до найбільшої палати. Коло пошани зробили (звісна річ, мене двічі викликали), у носилок ніжки відхилили і поставили їх як ліжко. Гімнаст і Топилін стали почесною вартою, а я працювати почав. Не кваплячись, щоб з інших палат дітвора прийшла.
Я сів на носилках і загорлав:
— Дорогі товариші хворі! Привіт усім апендицитникам! Усім страдникам із запаленням середнього вуха! Довгих літ життя шукачам пригод на свою шию, руки і ноги! Якнайскорше їм вистрибнути з гіпсу! І особлива шана і повага нервовим дітям з першого відділення! Я сам такий!
А Топилін стоїть поруч і кричить у риму:
І тут же новий підбадьорливий лозунг:
Я вирішив не відставати і розвинув першу ліпшу думку у віршах. Вона зразу ж прибрала відшліфованого вигляду:
Несподівано і нижній гімнаст завівся. А чим він гірший? Як загорлає:
Передав він куті меду. Перестарався. Ми з Топиліним мало «не попливли». Ледве не розсміялись. Чого акторам робити не слід.
Далі я з носилок вибрався, виліз із черевиків і почав ноги витирати об килимок. У шкарпетках. Знову у черевики вліз і йду вздовж стіни — шукаю килимок для рук. Діти заусміхались.
— А чого ви смієтесь? У кожному порядному домі буває килимок для рук. Його рушником називають. А ще буває килимок для носа. Його при собі носять. Під виглядом носовичка.
Раптом я став як укопаний:
— А уколи у вас роблять?
— Еге ж.
— Так. А куди колять?
Діти щиросердні, не розбещені. Відповідають ясно і просто:
— У сідницю.
— Зрозуміло. І хто останній?
— Нікого нема.
— Так не буває. Якщо є уколи, має бути черга. Давненько я уколів не пробував. Я люблю уколи, наприклад, червоні з газованою водою і сиропом.
— У нас таких не роблять.