— Невже? А які у вас роблять? Я хочу ваших покуштувати. Хто останній? Його вколять, я — за ним.
Один хлопчик зголосився. Дуже йому подивитись кортіло, як мене колотимуть. Ми з Топиліним за нього вчепились і хутко чергу вишикували. Сестри лікувати почали. Я кажу:
— Діти, поки до мене справа дійде, я з вами досвідом життя ділитимусь. Таємниці вам відкриватиму, як рідним. Тільки не галасуйте, ліки ковтайте і уколи терпіть.
Ну то ось. Чи знаєте ви, чим розумна людина відрізняється від… від… — І так я на Топиліна увагу звертаю… — Від не дуже так… щоб…
— Чим?
— У розумної людини повсякчас з собою парасолька. Якщо дощ іде, я раз! — і затуляюсь парасолькою. Якщо пече сонце, я раз! — і затуляюсь парасолькою. Якщо станеться виверження вулкана, я раз! — розбігаюсь і ріжу додому. Тому що я — розумна людина, а розумні люди не ходять гуляти туди, де з неба падає каміння.
— І дурні не ходять! — вставив Топилін. — Вони там лежать.
— Та якщо дають щось смачне, я підходжу, розкриваю парасольку і кажу: «Ой, насипте мені у парасольку два кілограми слив. Кісточки окремо».
Тут один хлопчик запитує:
— Дядечку, ви до нас виступати приїхали чи хворіти?
Не завважую питання.
— Та головне — це саквояж мій. Тому що він не простий, а фокусний. Мені його старий фокусник подарував. Ану, хлопчику, дай мені своє яблуко. Клади сюди. Ку-ку. Було ваше, стало наше. Демонструю. (Перевертаю саквояж.) Порожній. А в тебе що, хлопчику? Компас? Клади його до мене. Не хочеш? Ех ти, нехотильник. А втім, правильно чиниш. Молодчина. Більше б ти свого компаса не побачив. Коли мені цей баул подарували, я ще не знав, що він з подвійним дном. Іду собі по вулиці, бачу — продають ковбасу. Я купив, поклав у баул і додому. Вдома бабусі кажу: «Дістань там із саквояжа дещо…» Вона відкрила, дивиться — пусто. І давай мене лаяти. А баул відкритий стоїть, ковбаса з нього так і пахне. А у нас кішечка жила бабусина. Вона за ковбасою полізла, і все — щезла, нема кішечки. У подвійному дні заплуталась, у четвертому вимірі загубилась. Бабуся кричить: «Віддавай мою кішку!» — «А як?» — «А як хочеш! Лізь і діставай!» — «Ні, — кажу, — не полізу. Я там пропаду. Не хочу я все життя у чемодані сидіти!» Тут мені думка гарна спала. Пішов я до сусідів собачку просити: «Дайте мені вашого Тяпа в борг. У нас там їжі зайвої півкіла є. Хай він поїсть». Дали мені собаку, я привів його до саквояжа. Він туди стрибнув… і щез. Лише чути, як у глибині гавкає. Ну, гадаю, все: ні кішки, ні собачки, ні ковбаси! Інший би на моєму місці від такої катастрофи пропав. А я зметикував. Почав воду шлангом наливати, як у пральну машину. Через п'ять хвилин кішка вискакує уся мокра. У зубах ковбаса, а на хвості собачка висить. Ми з бабусею навіть застрибали! А саквояж потім підняти не можна було — стільки в ньому води набралось. Довелося дірочку робити і випускати потроху. Діти подивувались, а Топилін закричав:
А хлопчик знову питає:
— Ви, дядечку, до нас хворіти приїхали чи виступати?
Топилін відповідає:
— Ні те, ні се. Ми — клоунська «швидка допомога». Нас за рецептом для вас виписали. І в цирку видали. А то ви тут розклеїлись. Лікарів боїтесь, не вірите їм. А наші лікарі, між тим, найчуйніші в світі!
— І найбілохалатніші!
— І спортсмени вони! А яка у них самодіяльність!
Знову гімнаст не витримав:
— До речі, Чехов також був лікарем!
Такими й іншими доводами ми підняли довіру до лікарів-оздоровителів і пішли до малят на верхній поверх.
— Малюки нам, як рідним, зраділи. Топилін підзорний віник узяв і почав у нього, як у бінокль, дивитись, тих дітей видивлятись, котрі лікарів бояться. Далі каже:
— А я знаю, що ви найбільше на світі любите. Загадки відгадувати. Так?
— Ура! Чудово…
— Во, класно!
Малюки повсякчас отак. Скажи їм: «Фокуси дивитись». — «Ура!» — «Чай пити з цукерками!» — «Класно!» Усе на світі вони люблять більше всього на світі.
Топилін:
— І ми також любимо їх відгадувати…
Далі нам не дали розвернутись, тому що один хлопчик із своєю загадкою вихопився.
— Слухайте, дядечки клоуни!
Ура! Є за що зачепитись! Я у хлопчика запитую:
— А чому дівиця красна?
А Топилін закричав:
— Ні цар, ні цариця, ні синя… ні, зелена… чорна дівиця — негритянка вона.
Нарешті за допомогою товариша-дядька-гімнаста ми збагнули, що «красна» — то вродлива. І почали говорити, що ми також красні. І що «сестра у нас нівроку — красненька». І буває, що людина не вся красна, а частинами — ніс, наприклад. А хлопчик, що загадку загадав, причепився: що та що там розсипали. А ми звідки знаємо?