В нього був хриплий голос. Проказа вразила слизові оболонки і тепер пожирала голосові зв'язки.
-- В мене тут новий препарат, -- лікар підняв флягу. – Може подіяти, але може бути й небезпечним для здоров’я.
-- Хочете випробувати на мені? – посміхнувся хворий. -- Я для Вас наче звір, шматок м’яса, який можна порізати… Де ті часи, коли лікарі прищеплювали собі чуму або холеру, щоби ефективніше вивчати розвиток і шляхи розповсюдження хвороби?
-- Ми не вколемо тобі цього без твоєї згоди.
-- Коли, -- він протягнув викривлену руку, вкриту наростами. – Я і так не відчуваю болю…
Гансен зробив кілька уколів по четверті мілілітра.
-- Досить , -- зупинив його Скужевський. – Не забувай, що третина грама миш'яку вбиває людину.
-- Ви колете мені миш'як, -- похитав головою хворий. – А я ним труїв щурів у підвалі… Зайдіть вранці, якщо ще житиму, то розповім, чи допомогло.
Вони повернулися в лабораторію.
--Здається я зробив дурницю, -- буркнув Гансен. – Якщо в його руці немає чуття, то найімовірніше, його нервів вже не існує. Однак ми мусили спробувати.
-- Демон хвороби, -- зітхнув Павел. – Здається він виграє…
-- Зрештою він програє. Якщо я не знайду відповідні ліки, після мене прийдуть наступні.
Раптово Скужевський відчув страшну втому.
-- Пора спати, -- сказав він.
Павел насилу піднявся в свою кімнату і старанно помився. Запах розкладеного тіла не відступав. Так наче страшний сморід в’ївся йому в шкіру. Перш ніж заснути, він поглянув у вікно. В завулку не було нікого, тільки вітер котив по вулиці хмари снігу.
***
Вони снідали в ресторані. Стояв чудовий день, вітер вщух і вийшло сонце.
-- Вночі ми зробили дурницю, -- сказав доктор Гансен, намащуючи шматок хліба маслом.
-- Чому?
-- Навіть якщо укол миш'яку знищить проказу, то й так клітини його шкіри і кісток, а можливо що і м'язів, вже занадто сильно пошкоджені.
-- Ми дамо йому кальцієвий препарат приготований за моїм рецептом і желатин для зміцнення хрящових і сполучних тканин, а також риб'я́чий жир для загального…
-- Можливо, якщо частина клітин залишилася здорова, вони розмножаться…
-- Побачимо.
В цю мить в ресторан зайшов доктор Даніельсон.
-- Колего, -- звернувся він до Армауера. – Здається в місті новий випадок прокази!
Доктор взяв з тарілки недоїдений бутерброд і загорнув його в салфетку. Скужевський поспішно допив каву. Вона йому не смакувала; в Норвегії каву не запарювали а варили, але не зважаючи на це допомогла йому відігнати похмурі думки.
-- Де це трапилося? -- запитав на ходу Гансен.
-- В пансіоні.
-- О Боже!
Вони тільки взяли з лікарні лікарську сумку і відразу побігли, ковзаючи по засніжених вуличках. Доктор Даніельсен залишився в клініці. Незабаром вони прийшли до великого будинку, де містився інтернат. Біля порога їх зустріла похмура жінка з розчервонілим, войовничим обличчям.
-- Заберіть її! -- заверещала вона істерично. – Зараза!
-- Заспокойтеся ! – прикрикнув на неї Гансен. – Діти дивляться! Де вона?
Жінка махнула долонею. Вони пройшли через ворота на невеличке подвір’я забудоване комірками. Перед дверми однієї з них стояв двірник, озброєний старою рушницею з капсульним замком. Побачивши це лікар презирливо скривив губи. Він відштовхнув його і відкрив двері. Забившись в куток, сиділа дівчинка, якій було років шістнадцять. Вона була одягнена в сукню і шкіряні тапочки. І дивилася на нього наче загнаний звір. Жах спотворив її обличчя.
-- Забери її! -- завила директорка, яка приплелася за ними.
Він гостро поглянув на неї.
-- На вулиці п'ятнадцять градусів морозу, а вона сидить в комірчині, одягнена тільки в сукню! – крикнув він. – Ви що, втратили глузд? Негайно принесіть їй плащ, шапку і взуття.
Гансен зайшов в комірчину. Дівчинка зі страху забилася ще дальше.
-- Не бійся, -- сказав він. – Я – лікар. Мене звати Армауер Гансен.
Вона відразу ж заспокоїлася, чи може від шоку увійшла в ступор?
-- Я чула про Вас, -- вона побіліла наче стіна. – Мене звати Ванья, Ванья Лунден.
Павел теж відрекомендувався. Повернувся двірник. Він приніс одяг Ваньї на вилах. Кинув його на підлогу, а сам відійшов на безпечну відстань і почав дезінфікувати горло анісівкою. Гансен допоміг дівчинці одягнутися.
-- Ми йдемо туди? – запитала вона.
-- Так, але не переживай. Я перевірю що з тобою. Може нічого такого.
Двірник приніс, знову на вилах, її валізу. Коли вони виходили, на подвір’ї директорка саме поливала гасом викинені через вікно ліжко і постіль.
-- Не забудьте помити кип’ятком стіни і підлогу, -- порадив їй люб'язно Гансен. – І, звичайно ж, доведеться спалити цю комірчину, -- в нього злісно блиснули очі.