В багатьох вікнах світилося. Всередині люди сиділи біля теплих пічок, пили каву, розмовляли або бавилися з дітьми. Він стиснув зуби, і щоб хоча б частково втекти від реальності, почав рахувати кроки. Зробив дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість… Півтора кілометра.
Незабаром вони зупинилися біля невеликої брами. В темряві йому ще вдалося зауважити дерев'яну вежу, що здіймалася обіч.
-- Лікарняна капличка, -- пояснив господар.
Закутаний в кожух охоронець мовчки впустив їх всередину. Доктор Гансен взяв дві скрині, так наче вони нічого не важили і просто закинув собі по одній на кожне плече. Новоприбулий зайнявся своєю валізою і рушив слідом. Будинки лікарні з трьох сторін оточували велике подвір'я. З вулиці прямокутник замикала невеличка, дерев'яна капличка. Вони зайшли на подвір'я. Там лежало біля метра снігу. Тільки від брами до вхідних дверей прокопали вузеньку стежку і рясно посипали попелом.
Гансен йшов як балерина, балансуючи скринями; одна з яких була значно важчою, тому йому було нелегко втримати рівновагу. Скужевський волочив валізу по снігу. В нього не було сили нести її. В одному з кутів подвір'я лежало кілька пакунків, загорнутих в старе полотно, вкритих інеєм. Він інтуїтивно відчув смерть.
-- При такій погоді неможливо поховати чи спалити трупи, -- сказав норвезький лікар. – Поки що лежать замерзлі в снігу. Коли наступить весна, ми вивеземо їх на цвинтар за містом і спалимо.
Двері відчинилися з легким скрипом. Вони опинилися у великому вестибюлі. Пахло приготованим м'ясом і горілим деревом, але крізь ці приємні запахи пробивався сморід карболової кислоти, ефіру і загниваючих тіл.
Вони повернули наліво і по вузьких , потрісканих сходах вийшли на другий поверх. Повітря там було приємно тепле. Скужевський відчував, як до нього повертається життя, його серце билося міцно і рівно. В пальці повернулося чуття. Гансен штовхнув ще одні двері і вони опинилися в невеличкій, зі смаком обставленій вітальні. Лікар легко поставив скрині на підлозі. Покрутив вентиль і запалив газ в лампі. Приміщення залило привітливе світло.
-- Це кімната для гостей. Збоку ванна. Зараз принесу вечерю.
Гість з полегшенням скинув з себе здерев'янілий від морозу плащ і грубий светр. Зняв важкі, оббиті хутром чоботи. Він відкинувся зручно на спинку стільця і вбирав тепло та світло кожною клітинкою тіла. Невдовзі повернувся норвежець. Він приніс горнятко кави, миску м'яса і копченої риби і невелике блюдце з печивом. Скужевський поглянув на їжу з побоюванням.
-- На жаль доктор Даніельсон вже спить, -- сказав Гансен. – В нього був важкий день.
Вони сіли біля столика. Несподівано виявилося, що їжа не лізе йому в горло. Скужевський відчув, що канапка з лососем йому не смакує. Їсти тут? В такому місці? Його почав охоплювати жах. Дикий, примітивний, тваринний страх. Він знав, що шанс заразитися мінімальний. Знав, що хвороба, скоріше за все, не переноситься з їжею. І все-таки не міг пересилити себе. Гансен зауважив, що відбувається і заспокійливо торкнувся його плеча.
-- Не бійтеся. Їжу нам приносять з міста.
Раптово йому полегшало. Страви знов набрали смаку. Він розслабився.
-- Тут ми готуємо тільки для хворих, -- пояснив господар. – Зрештою завтра буде багато часу, я все Вам покажу.
Скужевський кивнув головою. Від тепла його розморило. Далися взнаки тяготи подорожі. Години, дні та тижні проведені на незручній лавці диліжансу, мороз, дрібні ковтки алкоголю, які він потягував безперервно на протязі кількох останніх годин…Його повіки налилися оловом.
-- Перепрошую, -- сказав він. – Мені потрібно виспатися.
Гансен із зрозумінням усміхнувся. Допив каву і вийшов. Павел повільно послабив краватку і поглянув у вікно на вузький провулок, що проходив повз лікарню з цього боку. Шибка була дуже товста, вкрита узорами морозу, він хукнув на неї і крізь проталину зауважив, що на другому боці вулиці хтось стоїть. Постать була невисокою, іноді вона зникала в завірюсі, потім знову чітко вимальовувалася. Обличчя незнайомця приховувала густа тінь, але лікарю несподівано здалося, що чужинець дивиться прямо у його вікно. Він інстинктивно відступив у глиб кімнати, а коли поглянув знову, тротуар був порожній. Тільки вітер гнав по бруківці хмарки снігу. Через дві хвилини лікар спав наче вбитий, поклавши голову на м'яку подушку, випхану пухом диких гусей. Десь поміж балками бігали щурі…
***
Заметіль дещо ослабла, але мороз тільки посилився. Доктор прокинувся зранку. Певний час лежав, згадуючи де він, аж раптом почув стогін. Звук, який ймовірно вирвав його зі сну, пробився крізь стіни і стелі. Він доходив звідкись з глибини будинку. Людина, що стогнала, вмирала. Павел неохоче піднявся з ліжка і запалив свічки. Одяг висів на спинці крісла, але він довго вагався, чи варто йти, чи краще залишитись в кімнаті. Зрештою почуття обов'язку переважило. По скрипучих сходинках зійшов вниз. У вестибюлі повернув наліво і зупинився в кінці довгого коридору. З -під одних дверей пробивалася вузька смужка світла. Він постукав.