-- Прокажений Дід, -- зітхнув Гансен.
-- Люди бачили його, кілька днів тому, коли стемніло, він пройшов через рибний базар. Йшов в бік Бригген.
-- Це вигадки. Можливо дійсно містом кружляє якийсь волоцюга, хворий на проказу, якого слід спіймати, але він не має нічого спільного з заразою.
-- Знаю, -- зітхнула вона. – Тут, в місті, заснованому німецькими купцями, вперше з'явилася зараза з Леванту. Саме тому він прибув сюди… Він почувається найкраще поміж дерев'яних будинків. Все виглядає як в часи, коли він прибув. Носить широкий, шкіряний капелюх, як купець з часів Ганзи. Кажуть, на обличчі залишилися тільки очі. Для цього потрібен священик, -- сказала кухарка. – Звичайно ж , католицький священик.
-- Чудово, -- пробурмотів Гансен. – Якщо так… То як тоді мені його вбити? Привиду зловити неможливо.
-- Лікарю, ти першим в світі побачив бактерію прокази. Може незабаром приготуєш ліки, -- посміхнулася вона. – Він боїться тебе. Він ненавидить тебе. Він буде слідкувати за тобою. Може колись зараза візьметься за тебе…
Лікар здригнувся.
-- Ходімо, -- сказав він до Скужевського. – На щастя, цей дім повністю чистий.
Стемніло. Гансен витягнув з сумки невеликий ліхтар і запалив всередині свічку. Вони пішли по викладених потемнілими дошками завулках.
-- Якби в цьому місті були привиди – вони б жили саме тут, -- сказав, він, розглядаючись по стінах, що здіймалися вгору.
-- Вдень це місце, напевно, виглядає чарівно, -- зауважив Павел. – Але зараз дійсно…
З тіні з'явився патруль.
-- Добрий вечір, докторе Гансен, -- обізвався командир. – Вам потрібен конвой? – кинув погляд на Скужевського.
-- Ні, дякую. Сьогодні ми не викрили нікого.
Командир нещиро посміхнувся.
-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість кроків, -- сказав він. – Ми спостерігаємо за всім. Може і його колись зловимо.
-- Забобони, -- відрізав Гансен.
Патруль пішов в оповиті мороком провулки і тільки скрип взуття по вкритих льодом дошках лунав поміж стінами складів.
-- Що він мав на увазі, з тими кроками? – зацікавився Павел.
-- Люди вважають, що людина, яку веде конвой, проходить завжди дві тисячі з чимось кроків між своїм домом і лікарнею.
- Конвой. Наскільки я розумію, госпіталізація примусова?
-- На жаль, так. Я б волів не доводити до цього, але що зробиш? Потрібно усувати джерело зараження.
-- А пацієнти, бува, не втікають? – в голосі Скужевського звучали кпини.
-- Інколи трапляється. Але рідко. Родичі можуть їх відвідувати, розмовляють, на жаль, крізь шибку. А якби втекли, де вони сховаються? Їх ніхто не візьме в дім. Зрештою, щоб втікати, потрібні гроші. Інколи трапляється, -- повторив він. – Ховаються в селі, як правило ми швидко довідуємося, де. Але ж я не буду ганятися за ними і тягнути назад. Я людина і вони теж люди…
Несподівано в темноті перед ними замаячів низький, згорблений силует. З-під широкого капелюха дивилися очі, що дивно світилися. Обидва лікаря зупинилися збентежені. Десь з даху над завулком зсунулася снігова перина. Певний час сніжинки кружляли поміж стінами будинків, а коли долетіли до землі, незнайомця вже не було.
-- Ти бачив? – спитав Скужевський.
-- Так. Напевне якийсь волоцюга. Я знаю, що ти хочеш сказати. Він дійсно виглядав як привид. Згоден, в нього був капелюх, яких тут не носять вже кілька десятків років, принаймні з часів, коли Ганза покинула місто.
Скужевський поглянув на колегу. В доктора Гансена були витріщені очі, погляд в нього помутнів.
-- Ходімо, -- він потягнув Армауера за руку. – Куди?
-- Прямо і наліво. Ми вийдемо на набережну.
Вони пішли, підтримуючи один одного на вкритих льодом дошках. Йшли мовчки. Скужевський тихо ворушив губами. Гансен посміхнувся і також почав рахувати. Вони зупинилися перед воротами лікарні.
-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість, -- сказав Скужевський поважно.
-- Я теж рахував. Я розпочав пізніше ніж ти, а вийшло те саме, -- буркнув Гансен. – Колись я вже пробував, -- додав тихо.
Вони пройшли подвір’я і зайшли в лікарню. Біля порогу чекав доктор Даніельсен.
-- Освальд повісився, -- сказав він смутно. – Не витримав…
Гансен похмуро і сумно посміхнувся.
-- Я тобі не казав ще цього, -- зітхнув. – Інколи пацієнти втікають… таким чином.
Лабораторія зустріла їх гострим смородом реагентів.
Скужевський притягнув свою скриню. Витягнув з неї сталеву, нікельовану коробочку.
-- В мене для вас подарунок.
Гансен відкрив її і витягнув кільканадцять скляних пластин з препаратами. Він поклав першу з них під мікроскоп і старанно навів на різкість.