— Якщо Herr Kanzler так каже, значить, так воно і є, — відповів Міхаель і завів двигун.
Автомобіль виїхав із площі Баллгауз, потім попри Фольксґартен рушив до дільниці Санкт Ульріх. Минув Фолькстеатр, палац Траутсонів, а далі широкою Кірхенґассе, майже не змінюючи швидкості, дістався до потрібної адреси.
Вулиці Відня, навіть центральні, освітлювалися все ще погано. Міська газовня була напівзруйнованою, а електрифікація проводилась повільно. Два промені автомобільних рефлекторів часом сполохували бродячих псів або безхатьків, які рвучко закривали очі руками, ніби боячись осліпнути.
Біля замкнених крамниць можна було побачити й звичайних містян, які з ночі займали чергу, аби на момент відкриття мати змогу купити м’ясо, набіл чи інші продукти, які завозили в доволі обмежених кількостях, а тому їх не вистачало всім охочим. Щастило найбільше тому, хто мав дорослих родичів, які могли б замінити їх на кілька годин у черзі. Ті ж, хто мусили стояти всю ніч самі, бувало, не витримували й з гіркотою прямували додому, щоб поспати голодним сном тих кілька годин, які залишались до ранку.
— Хай йому чорт, мені Відень значно миліший за денного світла, — сказав Реннер, відводячи погляд від вікна.
— Нічне місто, як темна сторона Місяця. Це невіддільна частина цілого.
— Я обираю світлу сторону.
— А темна сторона обирає вас. Ви, так чи інакше, у цю мить їй належите.
Канцлер перевів погляд на Шобера і кілька секунд спостерігав, як той методично протирає хустинкою свої окуляри.
— Я все забуваю, що ви не лише поліціянт, але й філософ, — промовив Реннер.
— Жодної філософії, Herr Kanzler. Річ у тім, що коли всі ваші підлеглі йдуть спати, мої люди залишаються тут єдиною законною владою. Тож, як ви розумієте, я не можу любити своє місто лише вдень. Уночі, разом з усіма своїми вбивцями, грабіжниками та повіями, Відень також лишається моїм коханим Віднем, — відповів Шобер і знову надів окуляри.
Міхаель вимкнув двигун і поспішив до задніх дверей, щоб допомогти вийти своїм поважним пасажирам.
— Гарного вечора, мої панове! — урочисто побажав він їм.
Ті відповіли й неквапно рушили до дверей кнайпи.
— Не знаю, як ти, а я зараз убив би за чарку доброго коньяку, — промовив Реннер, полишаючи знову звертання на «ви», до якого повернувся в авто.
Чоловіки, мов за командою, насадили капелюхи глибше на голови. Вечір був по-осінньому прохолодний. Міський туман безликим привидом блукав поміж темних стін, огортаючи час від часу одиноких перехожих, мовби й справді велетенська бентежна душа намагалася знайти собі нове тіло.
— Щодо справи, через яку ти мене покликав… — почав було Шобер, але канцлер його перебив:
— Зайдімо досередини. Тут збіса холодно.
— Авжеж, — мусив погодитись Шобер, тим більше, що Реннер вже вхопився за масивну ручку кнайпових дверей і потягнув їх до себе. З протилежного боку гостей зустрів усміхнений оберкельнер, який тут виконував роль метрдотеля.
У «Grazer Hof» було душно й гамірно. Більшість підхмелілої публіки — офіцери-американці та віденські комерсанти. Словом, ті, кого мало обходила післявоєнна інфляція австрійської крони та кого не лякали ціни в меню.
Шобер мусив знову протерти запотілі окуляри. Після чого, без найменшої втіхи, роздивився довкола.
— Побоюєшся, що нас побачать газетярі? — запитав Реннер, поправляючи піджак і кількома рухами приводячи до ладу фризуру. — Що ж, дайте їм поживу. Усі знають, що я перебуваю останні дні на посаді канцлера, а тебе називають найімовірнішим моїм наступником.
Шобер не відповів. Натомість дістав свою недокурену сигару, встромив її до рота й знаком попросив кельнера піднести йому вогню.
— Жартую, не буває тут жодних газетярів, — буркнув Реннер, трохи роздратований тим, що той змовчав у відповідь на ці слова.