Кельнер провів їх до віддаленого від решти столика, з якого тієї ж миті прибрав дерев’яну табличку з написом «Reserviert»[5]. Чоловіки замовили коньяк, дві порції картопляного салату, шніцелі, житній хліб та сир.
— Це єдине місце в цілому Відні, де можна замовити мій улюблений «Rémy Martin»[6], — промовив Реннер, коли кельнер пішов. — Крім того, сир тут справжній, альпійський, а не чортів ерзац, який подають в інших кнайпах. І найголовніше — тут я впевнений, що ніхто нас не підслухає…
— Отже, ми нарешті перейдемо до справи, — сказав Шобер.
— Власне, так… — канцлер дістав із кишені срібну папіросницю і також закурив. Дим заклубочився довкола його обличчя й пальців, розтягнувся хмаркою над столом і ліниво звився догори.
— Мова йтиме про одного з твоїх підлеглих, — почав Реннер, — оберкомісара віденської поліції.
Шобер здивовано подивився на співрозмовника, а тоді відкинувся на спинку стільця. Він і далі не зводив очей з канцлера, проте відстань між ними дещо збільшилась, мовби Реннер був палаючим каміном, і Шобер побоювався обпектись.
— Відколи ти цікавишся моїми підлеглими? — запитав директор поліції.
— Відтоді, відколи ними цікавиться маршал Пілсудський[7].
Шобер не стримався й хрипко засміявся, ледь не вдавившись при цьому сигарним димом.
— Який ще Пілсудський, Карле? — перепитав він, відкашлюючись і знову знімаючи окуляри, цього разу, щоб витерти з очей сльози, які у нього проступили. Реннер, втім, залишився серйозним і терпляче дочекався, коли той закінчить свою процедуру.
— Який ще Пілсудський? — повторив запитання директор поліції вже спокійніше.
— Ти знаєш багатьох Пілсудських, Йоганне?
— Ні, лише одного.
— От і я також.
— Гаразд, але настобіса йому мій оберкомісар? До речі, як звати цього щасливчика, яким цікавиться сам польський маршал?
— Зараз… — Реннер поліз до кишені, де тримав записника. З іншої він витягнув монокля на срібному ланцюжкові. — У твого підлеглого слов’янське прізвище. Боюся хибно вимовити… Хвилинку.
Канцлер енергійно перегортав списані сторінки, шукаючи потрібного запису. Врешті знайшов.
— Адам Ві-сто-вич… — прочитав він. — Саме так, оберкомісар Адам Вістович. Це його видачі вимагає Польська держава. У чому, як ти розумієш, її, за потреби, підтримають тутешні представники альянтів[8]…
— Але чим він завинив, чорт забирай? — директор вимовив це, мабуть, занадто гучно, бо Реннер озирнувся, щоб пересвідчитись, чи не дослухається хтось до їхньої розмови. Після цього знаком попросив Шобера говорити тихіше.
— Мені достеменно невідомо в чому річ, але, гадаю, йдеться про його колишню співпрацю з HK — Stelle[9], — сказав канцлер. — Ти, без сумніву, знаєш, що цей Віст… Вістманн… Вісто…
Реннер сердито клацнув пальцями й знову зашурхотів сторінками записника, який встиг перед тим згорнути. Доброї пам’яті на прізвища він ніколи не мав.
— Вістович, — допоміг йому директор.
— Саме так… Отож ти мав би знати, що твій оберкомісар у минулому — конфідент[10] імперської розвідки.
— Після того, як її розформували, багато колишніх агентів знайшли собі нові місця служби. І не лише в поліції.
— Розумію. Але тільки одного з них вимагає видати відроджена Річ Посполита. Отже, цей Вістманн, якогось дива, для них — значуща фігура.
— Вістович, — знову виправив його Шобер.
Реннер стомлено відмахнувся.
— Байдуже, як там його звати…
Розмова перервалася, коли до столика знову наблизився кельнер: приніс коньяк, сир та хліб. Поставивши все на стіл, він пообіцяв, що шніцелі й картопляний салат будуть за мить. Після цього вклонився і знову відійшов.
Канцлер важко зітхнув.
— Збирався спокійно посидіти за коньяком і потеревенити з тобою, але, схоже, не вийде, — сказав він. Після цього підніс чарку до носа і вдихнув аромат дорогої випивки.
— Щоб спокійно теревенити, Карле, треба підбирати спокійну тему. А поки що ти пропонуєш згодувати полякам одного з кращих віденських поліціянтів. При всій повазі до вас, Herr Kanzler, я, чорт забирай, не можу сприймати це холоднокровно. Тим більше зараз, коли добрі функціонарії на вагу золота.
— Хіба я сказав саме так? Що вже завтра у тебе буде на одного поліціянта менше? — Реннер ковтнув коньяку і потягнувся за новою цигаркою.
— Ні, але навряд чи Республіка псуватиме стосунки з Польщею через якогось оберкомісара, — зауважив директор.
7
Юзеф Пілсудський (1867–1935) — польський політичний та військовий діяч. Маршал. Перший президент відродженої Речі Посполитої.
8
Альянти — держави-переможниці Першої світової війни. Тут мова про США та Британську імперію.
9