— Твоя правда. Зізнаюся, якби все було так просто, ти би отримав від мене листа, в якому був би наказ негайно арештувати цього Вістовича. Ми вирішили б усе на рівні канцелярії. Не сиділи б зараз тут, і ти не спопеляв би мене своїм вогненним поглядом. Проте є одна обставина…
— Яка ж?
Реннер несподівано сплеснув у долоні.
— А-а-а, от і наші шніцелі!
До них справді знову підійшов кельнер, тримаючи на таці решту замовлення: дві великі тарелі з холодним картопляним салатом і майстерно обсмаженим до золотистої скоринки м’ясом. Це були справжні віденські шніцелі: соковита телятина, відбита до тонкого листа, посипана борошном, хлібними крихтами, перцем і сіллю, а потім спроваджена на пательню з розпеченим маслом, де й була доведена до цього божественного стану.
— У мене в голові паморочиться від цього аромату, — продовжував тішитися Реннер. — Спасибі, Herr Ober[11].
Кельнер вклонився і запитав, чи не бажають панове ще чогось.
— Ще коньяку, але залиште нам цілу пляшку, — розпорядився канцлер.
— Одну хвилину, — відповів той і справді миттю приніс відкоркований для них «Rémy Martin».
— Ще якихось два роки тому було б украй непатріотично замовити у кнайпі французький коньяк, — промовив Реннер, розтинаючи свій шніцель спочатку надвоє, потім учетверо й так далі, нарізаючи його на зручні шматочки. — Як добре, що часи змінилися.
— Можливо, часи змінилися, але не люди, — відповів Шобер.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що для багатьох ветеранів, які повернулися з фронту, і просто для гарячих голів війна не закінчилась, а перенеслась сюди, до Відня. Мовляв, ми б ніколи не капітулювали, якби не внутрішні зрадники.
— Як-от каторські моряки?[12]
— Так. І комуністи на вулицях… Я і мої люди щодня з цим маємо справу. Кожне друге вбивство у столиці стається на політичному ґрунті.
— Тобі як монархісту, думаю, це особливо неприємно.
— Я не вважаю себе монархістом, Карле, але прошу, повернімось до мого оберкомісара. Що за обставина стримала тебе від рішучих дій супроти нього?
— Бачиш, Йоганне. Майже в один час із Польщею голову цього Вістовича забажала Радянська Росія.
Шобер не стримав усмішки.
— Он як? А хіба ми маємо дипломатичні стосунки з більшовиками? — запитав він.
Реннер скривився, як від кислого яблука.
— Заради Бога… офіційно, звісно, ні. Але не можемо ж ми ігнорувати такий велетенський шмат суші. Нам повідомили через канал у Берліні. Все як завжди… І так само через Берлін чекають нашої відповіді.
Шобер якусь мить мовчки дивився на співрозмовника, а тоді врешті й сам підніс до рота чарку з коньяком. Трохи відпив, віддаючи подумки належне Реннеру за його вибір. Алкоголь був пречудовий. Знову затягнувся сигарою. Їсти чомусь не хотілося, попри те, що через шалений день не зміг як слід пообідати.
— Якщо я правильно тебе зрозумів, Карле, то вибір насправді полягає в тому, з ким Австрія мусить зіпсувати стосунки: з Польщею чи з Росією.
— Сказано дещо поверхнево, але так. У цілому маєш рацію, — погодився Реннер. — Я міг би, звісно, сказати, що нам начхати на більшовиків, і Польща та альянти для нас — пріоритет, але це було б неправдою. Їхнього впливу, неофіційного, підпільного, підривного, їхньої помсти з вибухівкою в будинках і на залізниці нам варто також остерігатися. Зрештою, тобі це пояснювати не треба.
Шобер кивнув. За свої понад двадцять років служби в поліції він не раз мав справу з лівими терористами. Особливо після війни, коли їх надихав приклад революції в Росії та боротьба «спартаківців»[13] у Німеччині. Звісно, самим натхненням тут не обходилось. Кілька разів поліціянтам разом із функціонаріями Staatspolizei[14] вдавалося перехопити чималі партії зброї, які прямували з Росії до Відня залізницею й були заховані у вагонах із вугіллям або зерном та призначені для тутешніх Genossen[15]. Що ж до агіток і революційної преси, в якій закликали нищити капіталістичних гнобителів та зрадників-соціалістів, то їх сюди відправляли без надмірної конспірації. Вилучення цього «червоного мотлоху» стало для поліціянтів звичною, майже буденною справою.
Вистачало, втім, мороки й з ворожими до комуністів таборами: націонал-соціалістами, різного ґатунку пангерманцями та особливо з Гаймвером[16]. Ці не ховалися, діяли відкрито й нахабно, декларуючи вбивства «червоних» під час робітничих маніфестацій та пограбування євреїв, як служіння державі. Знаючи, що мають чимало симпатиків серед високопоставлених військових та урядовців і можуть в будь-який момент розраховувати на підтримку з самих верхів, ці люди почували себе над законом.
12
В лютому 1918 року в місті Катор (узбережжя Адріатичного моря) на крейсері «Святий Георг» ВМС Австро-Угорщини відбувся заколот моряків, переважно слов’ян за національністю. Згодом до них приєдналися ще кілька десятків суден. Головною вимогою заколотників був мир із Радянською Росією. Повстання було швидко придушене за допомогою підводного флоту та прибережних військ Австро-Угорщини.