— Що ж, ситуація нелегка, — промовив Шобер. — Не хотів би я зараз бути на твоєму місці.
— Ти сказав, що цей Вістович — добрий поліціянт, — зазначив Реннер. — Чи можеш мені розповісти про нього більше?
— Це, мабуть, єдине, що я сам знаю достеменно, — відповів директор. — Років п’ятнадцять тому вперше прочитав про нього в газетах. Розповідалося, що комісару з Лемберга вдалося схопити віденського маніяка на прізвисько Упир.
— Комісару з Лемберга? — перепитав Реннер. — Отже, Вістович родом з Ґаліції?
— Наскільки мені відомо, так.
— Поляк?
— Ні, українець.
— Я, здається, також чув про ту справу з Упирем, хоча не надто цікавлюся кримінальними новинами.
— Віденська поліція тоді добряче пошилася в дурні: ми, навіть доклавши чималих зусиль, не змогли спіймати маніяка, коли той був у нас під носом. А якийсь провінційний комісар зробив це майже самотужки. Тільки лінивий із нас не кепкував.
— Даруй, що навіяв неприємні спогади, — трохи зніяковіло сказав Реннер.
Шобер відмахнувся.
— Я кажу «ми», маючи на увазі поліцію, а не себе, — пояснив він. — Сам я тоді служив поліційним юристом і не був причетний до цієї справи. Утім, мене зацікавила постать невідомого галицького розумаки, адже нечасто у провінції трапляються такі таланти. Я спробував з’ясувати, чи інші свої розслідування він провадив так само блискуче й, уяви собі, виявилось, що чимало вбивць і маніяків у Ґаліції пішли на шибеницю саме завдяки Вістовичу. Так само достобіса інших злочинців можуть поставити йому на карб свій арешт і ув’язнення. І, знаєш, Карле, якби я був письменником, як, приміром, сер Конан Дойл…
Шобер прикусив язика і, трохи зніяковівши, замовк.
— Ах, Йоганне! — засміявся канцлер. — Знаю я про твої літературні слабкості!
— Припини.
— Думаю, твій час ще настане. Ми ще почуємо про тебе, як про славетного автора. Нічим не гіршого за того англійця.
— Боже збав!
Реннер відпив ще коньяку, а тоді продовжив, повертаючись до головної теми:
— Гаразд, а як цей Вістович потрапив на службу до віденської поліції?
— За протекцією самого міністра внутрішніх справ. Два або три роки тому. Його перевели сюди з польової жандармерії, де він служив під час війни.
— Он як? Наш комісар, виявляється, непроста птиця.
— Можливо, хоча міністр потім про нього жодного разу не згадав.
Шобер замовк, проте його співрозмовник виразно чекав продовження.
— Що ще? — запитав канцлер.
— Це все. Більше про нашого галичанина я нічого не знаю.
— Не може бути. Хіба він не зацікавив тебе, скажімо, як прототип твого майбутнього літературного героя?
— Коли я очолив віденську поліцію, Карле, а приблизно тоді Вістовича перевели до нас, мені, як ти пригадуєш, було зовсім не до літератури…
Реннер кивнув. Авжеж, два роки тому розлючений некерований натовп на площах Відня вимагав крові Габсбургів: імператора Карла І[17] та його сім’ї. Шоберові найперше довелося подбати про їхню безпеку й забезпечити Габсбургам таємний виїзд за кордон. Згодом поліціянти заходилися наводити лад на вулицях, де господарювали переважно комуністи. Дійшло до сутичок, кровопролиття і навіть смертей. Однак революціонери, які марили Австрійською Радянською Республікою, повернулися у своє підпілля.
— І все ж, я запросив тебе сьогодні не просто так. Ми мусимо ухвалити рішення щодо твого комісара, — мовив канцлер. — Точніше, я хотів би, щоб це зробив ти.
— Зробив що? — сіпнувся Шобер.
— Сказав мені, як з ним вчинити.
— Послухай, Карле. Якщо ситуація справді така, як ти описуєш, то виходу з неї немає. І хто я такий, зрештою, щоб втручатися у твою дипломатію?
— Шеф віденської поліції, відповідальний за державну безпеку, один з очільників Staatspolizei. Hofrat[18] врешті-решт!
— Тепер я бачу, що ти просто намагаєшся перекласти проблему на мої плечі, аби тебе потім не мучило сумління, знаючи, що комісара Вістовича розстріляли поляки або до смерті замучили більшовики, — проказав Шобер.
— Гаразд, якщо долю свого підлеглого ти цілковито доручаєш мені… — нервово мовив Реннер і схопився на рівні ноги.