Щойно вояк відгорнув шмат ганчір’я, а з-під низу навіть зрадницьки завиднілася шинель, як у небі над нашими головами загуркотіли двигуни. Ми всі, як за командою, звели очі й побачили три аероплани, що падали на нас згори. І попри те, що ті були доволі високо, я безпомилково впізнав «Альбатроси» 7-ї ескадрильї.
Коні перелякано заіржали й понеслися стрімголов у різні боки, не слухаючись ані канчуків, ані криків своїх господарів. Навіть наша кляча кинулася вперед зі швидкістю, якої ні я, ні Кацман від неї не сподівалися.
Наступної миті затріскотіли кулемети пілотів. Кулі сіялися по дорозі, збиваючи стовпи пилюки, і стало зрозуміло, що стрільці намагаються влучити і в нашу підводу. Тоді я звівся на повний зріст і замахав руками. Мені видалось навіть, що в одному з пілотів, який пролітав особливо низько, я впізнав чималу постать Фаунтлероя. Хоча це були радше здогади.
Так чи інак, але по підводі пілоти більше не стріляли, а заходилися полювати на кавалеристів, наче яструби на мишей. Ховатися у відкритому полі було нікуди, а тому за якийсь час усі п’ятеро спочили у високій торішній траві.
Тепер ми могли з чистим сумлінням викинути серед поля й тіло комбрига. Хто б не знайшов його, вирішить, що той геройськи поліг від кулі з аероплана. Як і п’ятеро інших. Коли ж стане відомою справжня причина його смерті, ми, я мав надію, вже будемо далеко від цих місць.
Кацман, як і планував, повернувся до Житомира. Я ж вирішив на деякий час зупинитись у Бердичеві. Тут мені вдалося вже без мого резидента вивідати розміщення російських ангарів для аеропланів та дирижабля, що базувалися на околиці міста. Росіяни, як виявилось, мали тут щонайменше три «Ньюпорни», кілька цистерн із пальним та ремонтну майстерню. Все це охороняли чотири зенітки з артилеристами та загін піхоти.
Цю інформацію я негайно передав до Львова, звідки вона потрапила у штаб ескадрильї. І вже наприкінці квітня пілоти не залишили від цього місця каменя на камені. Літаки червоних перетворились на гору обвугленого сміття, так і не злетівши в повітря.
Більшовицьким артилеристам вдалося тоді підбити один з американських аеропланів. Пілот, на щастя, зумів приземлитися на нашому боці. Утім, після цього, через серйозну травму руки, вже ніколи не літав.
Офензива польсько-української армії тривала. Один за одним були взяті Житомир, Козятин, Жмеринка, Бар і, нарешті, на початку травня союзники вступили до Києва.
Здається, ще ніколи моє нутро не розривало одночасно стільки різних почуттів. Я споглядав урочистий парад на Хрещатику, знаючи, що також по-своєму доклався до звитяги цих різномовних солдатів зі стомленими обличчями і твердим кроком та поглядом. Я відчував, як сильно й сам утомився за ці пів року. За ці чотириста з лишком кілометрів. Або, як сказали б американці, за майже триста миль. Триста миль на схід від Лемберга.
Мене долала надмірна нервовість, коли роздратувати могла найменша дрібниця, і водночас переповнювала гордість від моєї причетності до поразки більшовиків. Я знав, що про свою участь у цій війні ще не скоро зможу розповісти. А якщо розповім, то не матиму жодних доказів на підтвердження розповіді.
Та я не прагнув слави чи нагороди. Мені хотілося тільки, щоб про мене коли-небудь згадали. І бажано хтось інший, а не полковник Ронґе у Відні, який уже лічить останні дні своєї кар’єри, чи майор Фаунтлерой, який небавом повернеться до США, як і всі його пілоти, щойно їхня східноєвропейська пригода втратить свою романтичну привабливість. За умови, звісно, що вціліють.
Кожен, хто мав мундир і йшов у ньому київською вулицею, зазвичай ловив на собі захоплені або презирливі погляди киян. Залежало від політичних уподобань. Що ж до мене, то я бродив тут невидимий, наче привид. Ніби й справді збанкрутілий гендляр вином, яких у місті й без мене вистачало.
За декілька днів після параду стало відомо, що 7-ма ескадрилья перебазувалася до Білої Церкви. Не роздумуючи, я одразу подався туди. Як тільки метушлива столиця лишилася позаду, відчув полегшення. Нерви все ще були напнуті, мов струни, але дихалося значно вільніше, попри те, що в повітрі стояла духота.
Пізно ввечері 11-го травня я вийшов на залізничній станції в Білій Церкві. Поїзди курсували тепер нерегулярно, майже завжди запізнюючись і часто сповільнюючись у дорозі, щоб оминути непевні ділянки колії, поруйновані бомбами. Усю відстань, 80 верст[149] (чи 50 миль), мій поїзд подолав за шість годин. Раніше, як свідчив старий розклад, на таку подорож знадобилося б удвічі менше часу.