Директор помітив, як тієї ж миті з-за столу навпроти них підвелося двоє чоловіків у цивільному.
— Чекай, — зупинив його Шобер. — Не треба гарячкувати.
Реннер зітхнув і знову опустився на стілець. Двоє в цивільному також сіли.
— Вибач. Нерви зовсім погані… — видихнув канцлер.
— Твої охоронці? — поцікавився директор, кивнувши вбік невідомих.
— Так. Ти ж не думаєш, що канцлеру дозволено перебувати у кнайпі самому. Навіть якщо це «Grazer Hof», де кельнери знають усіх відвідувачів поіменно.
— Скільки часу ми маємо на відповідь? — запитав його Шобер.
— Небагато. Тиждень, може, трохи більше.
— Думаю, найперше Вістовича треба заарештувати. Причому не таємно, а відкрито. Так, щоб це навіть потрапило в пресу. Тоді і більшовики, і поляки знатимуть, що ми поставились до їхніх вимог серйозно, — сказав директор. — А далі побачимо…
— Маєш рацію.
Якийсь час вони мовчали, зосередившись на їжі, а потім спробували відновити розмову. Згадали старі часи, коли вперше зустрілись у Студентському братстві Віденського університету. Тоді сімнадцятирічний Йоганн і на кілька років старший за нього Карл навіть були суперниками, змагаючись за прихильність однієї панни. Юна Пауліна, донька столичного фабриканта, віддала перевагу першому і через кілька років стала фрау Шобер. Тепер ці двоє сміялися, провадячи розмову під добрий коньяк, а тоді все ледь не закінчилося дуеллю.
За годину Шобер і Реннер попрощалися, домовившись про зустріч за кілька днів.
— Вибач, що справді переклав цю проблему на твої плечі, — наостанок сказав канцлер, сідаючи цього разу в темно-синій «Packard». Поруч із ним стояли ті самі двоє типів у цивільному, які пильнували його цілий вечір. Один притримував для Реннера задні дверцята, інший вже сидів за кермом. — Мені видається, буде правильніше, якщо рішення ухвалиш ти. Підпис під наказом у моїй канцелярії — це завжди, як рух гільйотини. Стрімкий, безжалісний і смертоносний. Спинити його неможливо… Ти розумієш, про що я?
Реннер добряче випив, і язик його заплітався.
— Розумію, — відповів Шобер, піднімаючи комір пальта. Після теплої кнайпи його проймали дрижаки.
— Я все ще вірю в гуманізм, Йоганне. Якщо ці бісові революції чогось і досягнули, то це того, що ми стали людянішими… Навчилися поділяти біду інших… Ти точно не хочеш, щоб я тебе підвіз?
— Ні, я попросив кельнера спіймати таксі.
— Як хочеш… Тоді бувай.
— Бувай, Карле.
До свого дому Йоганн Шобер дістався близько другої ночі. Заспаний камердинер відчинив йому двері, взяв верхній одяг і поцікавився, чи зробити господарю чаю.
— Так, не відмовлюсь, — відповів той, відчуваючи, як сильно насправді промерз. Усередині таксі гуляв протяг, що крижаним свердлом діставався йому до самих кісток. — Принеси в бібліотеку.
У бібліотеці було тепло. Найпевніше, Пауліна, знаючи про його звичку сидіти тут перед сном, розпорядилася запалити в п’єцу. Шобер увімкнув електричну лампу на своєму столі, вмостився в крісло і якийсь час сидів нерухомо, розглядаючи предмети перед собою, ніби бачив їх уперше: масивну попільницю і коробку з сірниками, продовгувату скриньку із горіхового дерева, в якій зберігалася чорнильна ручка «Lucky Curve», а поруч з нею — замкнена на крихітний замок чорнильниця. Портрет дружини в округлій срібній рамці. На ньому Пауліні заледве двадцять, але вона вже матір їхнього первістка. Поруч з портретом — сімейне фото, зазнимковане п’ять років тому. Подружжя Шоберів разом із трьома своїми дітьми: найстаршому Францу шістнадцять, він має на собі кадетський мундир, дивиться в об’єктив гордо й сміливо, як і личить майбутньому офіцерові. Далі Еріх, молодший від брата на рік. Тендітний і замріяний юнак, який геть не перейняв братову вдачу. Змалку обожнював мистецтво, брав уроки живопису, аж врешті вступив до художньої академії. І нарешті красуня Емілія, їхня сестра, тепер уже заміжня за молодим успішним інженером із Лінца.
Біля портретів громадились записники. Чотири бруліони[19] в товстій шкіряній оправі, три з яких уже були списані від першої до останньої сторінки дрібним акуратним почерком їхнього власника, проте Шобер нізащо не хотів їх позбутися, оскільки добре пам’ятав що й де записано та часом сягав по ті записи.
Утім, дещо нове на його столі таки з’явилося: невеликий прямокутний поштовий пакунок, до якого світло лампи не досягало. Шобер потягнув його до себе.