Що ж до мене, то я вирішив залишитися на землях, які знову захопили червоні, і продовжувати робити те, для чого подався у цю подорож — допомагати ескадрильї. Власне тому й чекав, коли ситуація на фронті стабілізується, відступ зупиниться і пілоти знову здіймуться в небо.
На початку липня я знову потрапив туди, звідки й розпочав свою східну виправу, — до Славути. Без надмірної надії попрямував одразу до санаторію святого Романа і з подивом побачив, що заклад не тільки вцілів, але й далі приймає постояльців.
Розпорядник, упізнавши мене, на радощах ледь не розплакався, а надто коли дізнався, що я знову планую зупинитися тут на достатньо довгий час. І до того ж платити подвійну ціну… По-перше, за те, щоб моє перебування тут залишилося таємницею. По-друге, мені самому була потрібна інформація про постояльців, які тут зупинилися чи зупинятимуться. І, по-третє, я попросив його знайти мені лікаря. Бажано доброго фахівця, який працював у цьому санаторії раніше, за мирних часів.
Першого ж дня, одразу після поселення, попри спеку, мене пробрало холодом, аж на шкірі виступили сироти. Знесилений, я повалився на ліжко просто в обійми лихоманки. Мені марився Київ, наче я знову йду Подолом через безкінечний стихійний ринок, де містяни намагаються продати все, що ще має хоч якусь цінність: столове срібло і порцеляновий посуд, старовинну зброю і шовкове вбрання, золоті годинники, стародруки у шкіряних оправах, дбайливо збережені меблі, статуї, полотна, естампи, столітні вина, пуделка з орієнтальними прянощами й чаєм, козацькі люльки та чоботи, навіть церковні хрести й чаші якимось дивом потрапили на це торговисько. Мене зусібіч намагалися вхопити за рукав, щоб привернути увагу до свого товару, а я лише відчайдушно пробирався вперед, подумки картаючи себе, що так необережно збочив і опинився серед цього вертепу безнадії, паноптикону розпачу, в місці, де повітря наелектризувалося болем.
Дорогу мені раптом перегородила молода жінка, чорнявка у легенькій сукні, що знизу сягала їй тільки до колін, а згори відкривала смагляві плечі. Я подумав, що мода після Великої війни надто раптово змінилася, бо раніше таке вбрання вважалося б непристойним. Сукня, звісна річ, мала би бути довшою, а плечі прикриті.
Жінка простягнула до мене руки, майже торкаючись моєї просякнутої потом сорочки, і промовила:
— Ви нетутешній, правда?
— Я з Ґаліції, — відповів їй, не впізнаючи власного голосу. Той був сухий і ламкий, наче я тиждень терпів спрагу.
В очах жінки блиснули вогники надії.
— Петлюрівці скоро звідси підуть… — сказала вона.
— Чому ви так думаєте? — нервово перебив я.
— Підуть, — твердо сказала киянка. — Усі так кажуть, навіть вони самі. А коли це станеться, сюди повернуться більшовики…
На коротку мить ми обидвоє замовкли. Розряд її болю пронизав мене від голови до стоп.
— Візьміть мене з собою, — прошепотіла раптом жінка. — Мене і мою матір, вона ще міцна і не буде тягарем. Чоловіка в мене більше немає, тож і немає для кого берегти вірність. Я буду вашою… Тільки заберіть до Польщі або й далі, куди самі вирушите.
Слова застрягли в моїй горлянці хлібними крихтами, а дихання зробилося майже спазматичним. Бідоласі здалося, що я вагаюсь, і вона зі сльозами продовжила:
— Ви й уявити не можете, що москалі роблять з жінками… Уявити не можете…
У ту ж мить поруч із чорнявкою опинилася старша пані, дивовижно схожа на неї, як пізня осіння троянда на весняну. Вона зміряла мене гордовитим поглядом і, сердито вхопивши мою співрозмовницю за руку, відтягнула вбік.
— Як ти поводишся, Оксано! — сказала вона молодшій. — Де твоя гідність? Що про тебе подумають люди?
Я потягнувся до гаманця і, діставши звідти кілька банкнот, простягнув їм.
— Дозвольте вам допомогти… Будь ласка, — голос усе ще не слухався, і я навіть не був певен, чи насправді тоді сказав щось виразне.
Старша пані звела підборіддя трохи вище і, дивлячись мені просто в очі, відповіла:
— Спасибі вам за щедрість, добродію, але, запевняю, ми дамо собі раду. І прошу вибачення за поведінку моєї доньки. Це було недостойно молодої і шляхетної особи.