Жінки відійшли, і я вже хотів кинутись за ними, щоби принаймні скупити увесь їхній крам, який вони принесли на цей ринок, проте повз мою руку, що досі тримала гроші, прошмигнула якась тінь. Я відчув раптовий сильний біль у зап’ясті й рефлексивно розімкнув пальці. Банкноти зникли, мовби розчинились у повітрі. Злодій, якого навіть не вдалося розгледіти, забрав усе, що я збирався віддати.
Від злості, гіркоти та розпачу я закричав так сильно, що заболіло у скронях і в животі. Чиїсь руки міцно вхопили мене за плечі й притиснули до ліжка.
— Тихо, тихо, тихо… — проговорив сипкий голос, і мені в ніздрі вдарило чиєсь квасне дихання.
Я широко розплющив очі й побачив, як наді мною схилився бородатий кремезний чоловік невизначеного віку. Йому однаково можна було дати як сорок, так і шістдесят. Сивину мав невиразну, волосся густе, сплутане, як грива у тяглового коня. Павутинки зморшок неглибокі, шкіра набрякла й почервоніла.
— Заспокойтесь, — продовжив він, не відпускаючи моїх плечей. — Я зробив укол, вам скоро покращає.
— Хто ви, в біса, такий? — випалив я.
З-за спини бороданя визирнув розпорядник санаторію.
— Це лікар, добродію, — сказав він. — Ви просили привести до вас лікаря. Пригадуєте?
Так, я пригадав.
— Вас добряче лихоманило, — сказав ескулап, прибираючи нарешті з моїх плечей свої лаписька. — Мене покликали доволі вчасно.
— Що зі мною? — запитав я в нього.
— Схоже на поворотний тиф, — відповів той. — Його розносять воші. Ви мусили часто бувати в розмаїтих гадючниках.
Я перевів погляд на стелю. Концентрувати погляд на докторові та й взагалі на будь-чому коштувало мені титанічних зусиль. Страшенно ломило кості, й болів кожен клаптик шкіри.
— Напади гарячки будуть повторюватись, — долинув до мене голос доктора звідкілясь іздалеку. — Я проситиму, щоб за мною посилали в такому випадку.
«Нікому ні слова про мене!» — хотів крикнути я.
Але мене розібрала в’язка млявість, і я поволі занурився в гарячий сон. Хоча власне сном це назвати було важко. Мій мозок, наче по спіралі, знову повертав мене спогадами на береги Дніпра. Я ними снив, і водночас вони були такими ж реальними, як і краєвид за вікном моєї кімнати. Високі важкі трави низько прилягали до землі й напоювали повітря стиглим ароматом літньої пори у повні. Я відчував його так само виразно, як і різкий запах ліків, що сочився з докторського несесера.
Широченним плесом річки пробігали дрібні брижі, що здаля скидалися на стривожений мурашник. Вдалині, вгору за течією, виднілися обриси Києва: блискуче золото церков, сірі ряди робітничих кварталів і кілька стовпів диму від пожеж, спричинених чи то війною, чи то випадковими паліями.
Усе моє нутро переповнює очікування. Мої нерви напнуті, руки тремтять. Я не витримую і тягнуся до кишені, де маю невеличку металеву флягу з випивкою. Відкручую кришку й жадібно п’ю. Нагрітий метал одразу жалить губи, а вслід за ним рот і горлянку обпікає алкоголь. Я закашлююсь і відчуваю, як з очей бризкають сльози. Необачно втираю їх спітнілою долонею, і тепер очі печуть від солі.
За хвилину, втім, припадаю до землі, нарешті зауваживши посеред річки те, на що чекав: три броньовані пароплави червоних, плавучі фортеці, кожна з яких нашпигована кулеметами й самотужки може знищити будь-який дніпровський порт.
Дізнатися маршрут і час рейду цих монстрів мені коштувало чималих зусиль і грошей. Їхньою ціллю була атака прибережних позицій нашої армії поміж Києвом і Черкасами, і зупинити плавучі панцирники могли тільки пілоти полковника Фаунтлероя. Війська союзників на той час вже мали наказ вийти з Києва, оскільки втримати місто перед контратакою червоних видавалось неможливим. Тому понад усе я боявся, що моя відомість не дійде до летунського штабу. А якщо й дійде, то пілоти просто не зможуть вилетіти, бо аероплани вже будуть розібрані й завантажені на поїзд.
Я спостерігаю за пароплавами, до болю закусивши губу. Присмак власної крові змішується в роті з післясмаком алкоголю. Мені бракне повітря, хоч усі верхні ґудзики сорочки розстебнуті. Від нагрітої землі, сонця й густого повітря забиває памороки. Доводиться докладати чималих зусиль, щоб не зомліти.
Панцирники тим часом спокійнісінько прямують далі, розрізаючи темно-зелену шкіру води, мов кравецькі ножиці — гладеньку тканину. Ось вони вже за якихось дві сотні кроків од мене. Я виразно чую шум двигунів, бачу бронзові борти з кривими червоними зірками, облущену місцями фарбу і стволи кулеметів. Я майже відчуваю, як сильно вони розпеклися на сонці, який одур панує під бронею та яка сочиться від них ненависть.