Аеропланів усе ще немає і, схоже, не буде… Панцирники безперешкодно підуть далі й рознесуть до бісової матері кожне наше укріплення на обох берегах. Від люті, безсилля й жалю мої кулаки стискаються. Важко добута важлива інформація виявилась марною.
Коли пароплави проходять повз мене, а відтак за кілька хвилин мені видно лише три їхні корми, я підводжуся й витираю з чола піт. Тоді роззираюся, наче злодій, і вдруге припадаю до фляги. Алкоголь смакує вже інакше: тепер я топлю в ньому не тривогу, а нудкий жаль.
Перебираюся в тінь одинокого дерева, все ще не зводячи погляду з панцирників. Тут, під деревом, можу дозволити собі цигарку. Дістаю портсигар і майже порожню запальничку. Добру хвилину намагаюся викресати з неї вогонь, але з-під моїх пальців з’являються тільки дрібні іскринки, яких замало, щоб підпалити куриво.
Не випускаючи цигарку з рота, сердито лаюся, не добираючи слів. Спершу німецькою, а далі пригадую вербальні конструкції, почуті тут від російськомовних комуняк. Вимовляю, а радше виригую всю цю «матєрщіну» й від того відчуваю несподівану полегшу.
Мовби у відповідь на мої потуги, над річкою раптом загуділи двигуни. Так і не закуривши, я підвів погляд і ледь не здурів од раптового щастя: пташиним клином, як тоді у Львові, сюди із заходу наближалися одразу п’ять аеропланів. Опинившись над панцирниками, вони злагоджено, мовби і справді розігрували повітряну виставу, опустили донизу кожен ліве крило й описали над своєю ціллю широке коло.
Плавучі фортеці, не стишуючи ходу, зустріли їх щільним вогнем кулеметів. У відповідь три важких бомбувальники випустили з черева свій смертоносний вантаж, а два легких «Фоккери» звилися вгору, набираючи достатньо висоти для звичної «яструбиної» атаки. На щастя, жодного літака не було ушкоджено.
Бомби лягли в один ряд, мов під учнівську лінійку. Дніпро болісно зойкнув, а з його тіла вирвалося три височенні водяні стовпи. Один із панцирників розлетівся на друзки, ніби рибацький човник, інший притиснуло до берега і ще одного відкинуло хвилями добряче назад. Та все ж, двоє вцілілих не забарилися з відповіддю: кулемети їхні продовжували сіяти в небо щільні ряди куль, і врешті один з «Фоккерів», який сам лаштувався до обстрілу, раптом здригнувся в повітрі усім своїм зґрабним тілом і, спалахнувши мов сірник, упав у річку поруч із уламками знищеного броньовика. Інший, розрядивши по пароплавах чи не половину стрічок з обох кулеметів, знову піднявся вгору. Тим часом повернулися бомбувальники й удруге змішали воду, машини і прибережну землю в одну масу.
Один із панцирників завертівся, наче дзиґа, і ткнувся носом в берег, але вцілів, інший перекинувся на бік. Одразу ж за цим, бомбувальник, що летів найнижче, спробував піднятися, але, видно, кулеметні кулі з поверхні води встигли пошкодити йому стерно. Хвіст, наче обважнілий, почав хилитися донизу, доки не зачепив крону дерева. Літак покотився по землі, мов чортове колесо, і за хвилину вибухнув. Слідом за машиною спалахнула суха трава, прибережний очерет і сухі кущі. Величезний чорний стовп диму сизо-чорними клубками злетів угору.
Уцілілий панцирник завмер біля берега, вже не стріляючи, а лише чекаючи своєї долі, мов жертовна вівця. Бомбувальники відлетіли, очевидно, кожен мав на борту тільки по дві бомби. «Фоккер» знизився і ще раз обстріляв його, а потім подався слідом за товаришами.
Я не знав, як оцінить цю виправу полковник Фаунтлерой. Чи не буде це для нього пірровою перемогою? Втратити два літаки, а найголовніше — двох пілотів (серед загиблих міг бути хтось із моїх знайомих — я потім довго мучився цією думкою) — чи не занадто велика ціна?
Мені, однак, лишалося тільки втретє пригубити флягу, і цього разу здалося, що я відчуваю присмак кіптяви й обвугленого металу, хоч бій відбувся достатньо далеко від мене.
У штабі ескадрильї пізніше цю операцію назвали вдалою. А за полеглими пілотами, як і заведено, траур тривав лише до наступного ранку…
Коли я знову розплющив очі, то відчув одразу, що в моїй кімнаті є ще хтось. Мовби гарячка загострила перцепцію, а моя шкіра перетворилася раптом на чутливу мембрану, здатну вловлювати найменші і найтонші коливання повітря. Я обережно повернув голову туди, де відчував рух. Подушка піді мною задерев’яніла від поту.
Над скринею, в якій лежали мої речі, схилився розпорядник санаторію й обережно перебирав щось своїми кістлявими руками. Все ще намагаючись не видати себе, я потягнувся рукою під матрац, куди, як пам’ятав, завбачливо поклав браунінг. Зброя, на щастя, виявилась на місці.