Клацнув запобіжник, і чоловік у моїй кімнаті миттю випрямився. Його вицвілі очі розширились від жаху, а щелепа поволі поповзла вниз, відкриваючи темну порожнину рота й оголюючи нещільний ряд нижніх жовтуватих зубів.
— Що ти там шукаєш, падлюко? — без жодних церемоній прохрипів я.
Розпорядник зробив над собою зусилля, стулив рота і ковтнув важку слину. Його борлак спазматично сіпнувся при цьому вгору й знову опустився.
— Мені треба заплатити лікарю, — видавив із себе чоловік.
— Хіба ти отримав не досить грошей від мене? — я відчував, що говорю з ним надто грубо, але ніяк не міг приборкати раптовий гнів.
Розпорядник похитав головою.
— Ви в ліжку вже третій день. Доктор зумів роздобути якісь спеціальні ліки проти вашої недуги… До того ж я платив йому за мовчанку, згідно з вашим побажанням, — пояснив чоловік.
— Прошу мені вибачити, — я прибрав зброю і спробував підвестися.
Тіло досі страшенно судомило, але загалом деяка полегша відчувалась. Мені вдалося дістатись до скрині і витягнути звідти сховок з грішми. Розпорядник у цей час ввічливо відвернувся.
— Учора заходив ваш приятель, — обережно сказав він, коли я простягнув йому кілька згорнутих банкнот. Не полічивши, він одразу заховав їх у внутрішню кишеню камізельки.
— Який ще приятель? — насторожився я.
— Ну, той… Жид-фотограф.
— Кацман?
— Саме так! Забув прізвище…
— І що? Ви сказали йому, що я тут?
— Ні… Ми ж з вами домовились, що я мовчу й тільки доповідаю.
Розпорядник спантеличено дивився на мене, намагаючись збагнути, чи правильно він вчинив і якою буде моя реакція.
— Ми ж домовились… — повторив він.
— Все правильно, — я кивнув і, щоб заспокоїти, поплескав його по плечу. Після цього знову почвалав до свого ліжка.
— Розшукай його, — вимовив я звідти. — Скажи, що я тут і хочу зустрітися.
— Буде зроблено, — відповів той і, переступивши кілька разів з ноги на ногу, запитав:
— Бажаєте, може, чогось?
— Коньяку, — видихнув я. — І свіжу постіль…
Із Кацманом вдалося зустрітися тільки за три дні, коли напади гарячки стали не такими пекельними, і після них я міг триматися на ногах. Через розпорядника фотограф передав мені коротку записку, в якій призначив зустріч у корчмі неподалік місцевого ринку. Я вийшов завчасно, не був певний, що знайду це місце відразу.
Спека потроху спадала, гарячі дні змінились на хмарні, коли небо ставало то попільно-сірим, то майже свинцевим, обіцяючи дощ. Але дощу все не було.
Стежка від санаторію вилася через хвойний ліс, уздовж річки, поміж кущами черемхи, терну і глоду, то збігаючи піщаним берегом ледь не до самої води, то заглиблюючись у гущавину, де майже губилася під шаром опалих іржавих соснових голок. Пахло розігрітою корою, живицею і вологою поближньої Горині.
Серед цієї приємної летаргії волинського лісу, я мимоволі сповільнив крок, дослухаючись до навколишньої тиші, і майже забув куди прямую. Так, мовби світ раптом звузився лише до цього куточка природи довкола, залишивши біль, війну і нещастя десь поза своїми межами.
Коли стежка вивела до першої міської вулиці, я навіть мусив мотнути головою, наче кінь, аби повернути собі відчуття реальності й сьогодення. Далі прискорив крок, подавшись запилюженою дорогою, що тягнулася між двома рядами огорож до ринку.
Щойно почали траплятися перехожі, я прибрав злегка заклопотаного виду, мов гендляр, який поспішав кудись у справах. Для торгового міста це було звично, і я не привернув до себе жодної уваги. Ані містян, ані, на щастя, групи конармійців з їхнім дебелим командиром-кавказцем.
До ринкової корчми я прийшов за квадранс до зустрічі, але Кацман мене вже чекав. Мій резидент мав утомлений вигляд і сидів за столом понуро, наче смертник у камері. Час був передобідній, відвідувачів, крім нас, виявилось небагато, і ми, стишивши голос, могли спілкуватися вільно.
— Радий бачити, — щиро сказав я. — Чесно кажучи, вже не сподівався знову вас зустріти.
— Кацман також тішиться нашій зустрічі, — фотограф натягнуто усміхнувся й простягнув мені руку для привітання.
Я відповів потиском. З подивом відчув, що долоня цього чоловіка крижана, як шмат льоду. Тієї ж миті його гнітючий настрій передався мені. Я сів навпроти і непомітно перевірив зброю. Це було давньою звичкою, але щось мені підказувало, що сьогодні мій браунінг зайвим точно не буде.