Одразу під жарівкою стояв масивний стіл, за ним я побачив чоловіка у конармійській літній шинелі. З-під столу визирала пара начищених чобіт. Обличчя незнайомця видавалось приязним: було наділене суворими, але приємними рисами, засмагле і чисто поголене, на щоці виднівся місяцеподібний шрам. Світло-русе волосся акуратно зачесане на проділ. Таку зовнішність зазвичай мають у кіно різноманітного штибу герої або лицарі на ілюстраціях до дитячих книжок. На вигляд незнайомцеві було трохи за тридцять або навіть менше.
Він дочекався, доки я зведусь на лікті і сяду, притулившись до стіни, а далі промовив:
— Вітаю, пане Вістовичу. Як почуваєтесь?
Я здригнувся, почувши від нього своє справжнє прізвище. По цей бік Збруча я назвався ним лише раз: у Білій Церкві, коли відвідав квартиру пілотів. Тоді вдаватися до чергового псевдо не було змісту. На щодень же мав їх чимало.
Другим здивуванням було те, що невідомий без найменшого акценту і труднощів перейшов зі мною на українську. Вочевидь, аби підкреслити, що, крім справжнього прізвища, знає про мене ще багато.
Не дочекавшись відповіді, чоловік підвівся й повільним кроком підійшов. Зупинився приблизно на тому ж місці, де перед тим стояв Козлов.
— Ну ж бо, вставайте, — з цими словами він простягнув мені руку.
Коли я з його допомогою піднявся, він уважно придивився до мого обличчя, як це робить лікар під час боксерського поєдинку, коли один із бійців побував на настилі.
— А Козлов молодець, — сказав раптом незнайомець, закінчивши свою коротку інспекцію. — Жодної подряпинки, як я і просив…
Промовивши це, чоловік повернувся за стіл, одночасно поставивши напроти ще один стілець.
— Сідайте, — запросив він і, побачивши мою нерішучість, наполіг:
— Сідайте, сідайте. Ви ж ледь на ногах тримаєтесь. Крім того, нам треба спокійно поговорити, а якщо залишитесь там, мені доведеться кричати, як на стрільбищах, а це збіса незручно…
Я скорився й обережним кроком рушив до столу. Голова страшенно боліла, ноги ледве згинались у колінах, тому, сівши на запропоноване місце, відчув навіть полегшення.
— Нічого, скоро повернетесь до норми, — заспокоїв мене чоловік навпроти, наче і справді був у цьому переконаний.
— Хто ви? — важко промовив я.
Це були мої перші слова, промовлені в цьому могильному приміщенні. Військовий помовчав якусь мить, наче дослухаючись до відголосу мого питання.
— Спочатку волів би почути те саме від вас, — зазначив нарешті він.
— Я торговець вином. Моє ім’я…
— Ваше ім’я Адам Вістович, — перебив мене співрозмовник, — не треба мені дурнуватих псевдо. Прибережіть їх для когось іншого. І для іншого разу, якщо він буде!
Хвиля знервованості пробігла його благородним обличчям, але тієї ж миті чоловік опанував себе, і воно знову розгладилось.
— Мене можете називати Олексієм, — сказав він. — Вірите чи ні, але це моє справжнє ім’я.
Чоловік дістав папіросницю й запропонував цигарку. Я не відмовився, курити хотілося страшенно. Після цього він узяв куриво й собі. Далі витягнув з кишені сірники, черкнув і підніс вогонь знову спершу мені, а далі запалив сам. Така ґречність, втім, не видавалась награною. Рухи його були природними, як у людини, яка звикла шанувати етикет.
— Річ у тім, товаришу Вістович, що у санаторних покоях, де ви зупинились, ми знайшли ваш австрійський паспорт. Визнаю, сховали ви його дотепно: в металевій капсулі, яку помістили в пляшечку з кельнською водою, але й ми не в тім’я биті. Бачили хитрунів і не таких, — пояснив Олексій, видихаючи перший густий струмінь тютюнового диму. — Тож заперечувати справжнє ім’я для вас уже безглуздо. Пропоную минути цей етап нашої бесіди й перейти далі.
— А до моєї кімнати в санаторії вас провів розпорядник? — поцікавився я.
Співрозмовник ствердно кивнув.
— Не тримайте на нього зла, — сказав Олексій. — У бідолахи не було вибору. Ми, знаєте, вміємо бути переконливими…
Я набрав у легені більше нахабства ніж повітря й запитав:
— І на біса чекістам скромний торговець вином?
Чоловік засміявся.
— Ви мені починаєте подобатись, Вістовичу, їй-богу, — сказав він. — «Скромний торговець вином», це ж треба. Козлов! — гукнув він, повернувши голову вбік дверей.
Завіси знову заскрипіли, й досередини зайшов дебелий чорновусий конармієць з револьверною кобурою і кавказьким кинджалом на поясі. Нарешті я побачив того, чиї черевики скрипіли підошвами біля мого обличчя.